⚜️14.

Глава 14.

Вежа Морського Світла

Вона сміялася — тихо, мелодійно, і цей сміх на мить зняв напругу, що висіла між ними.

— Бідолашний ваш світ, — повторила вона, все ще усміхаючись. — Дощ... і все?

Еліан ледь усміхнувся у відповідь, не перестаючи обережно крутити ручку динамо.

— Не тільки. У нас є великі міста. Залізниці. Фабрики, які димлять день і ніч. Люди постійно кудись поспішають. Багато хто вже не пам'ятає, як це — просто сидіти й дивитися на море.

Він на мить замовк.

— А ще були війни. Дуже довгі війни. І хоча вони давно закінчилися, їхнє відлуння досі живе серед людей.

Нірея задумливо кивнула.

— У нас теж були війни. Дуже давно. Але ми навчилися не повторювати своїх помилок.

Вона перевела погляд на місто внизу.

— Принаймні намагаємося.

На кілька секунд між ними запала спокійна, не незручна тиша. Лише море шуміло далеко внизу.

— А ти? — запитала вона нарешті. — Ти прийшов сюди шукати відповіді чи просто випадково натрапив на все це?

Еліан замислився.

— Спочатку випадково.

Він подивився на динамо. Потім на карту, яка визирала з портфеля. І нарешті на Нірею.

— А тепер уже не знаю.

— Не знаєш?

— Здається, я шукав один світ, а знайшов зовсім інший.

Нірея трохи примружилася.

— Це загадка?

— Швидше спроба самому зрозуміти, що відбувається.

На її губах знову з'явилася усмішка.

— Ти справді дивний, Еліане Грейсе.

— Мені вже сьогодні про це говорили.

— Хто?

— Один візник. А тепер ще й ти кілька разів.

Нірея засміялася.

І Еліан раптом зрозумів, що ладен би слухати цей сміх завжди.

Вітер торкнувся її волосся, розсипаючи золотаві відблиски по світлих пасмах. Сонце ковзало по червоній вишивці на її шатах.

Він хотів було сказати ще щось. Хотів запитати про її світ, про те, ким вона є, чому стоїть тут на вершині маяка і з ким розмовляла через те своє дзеркальце. Але замість цього просто дивився на неї, намагаючись запам’ятати кожен її жест.

На мить вона здалася йому настільки нереальною, що він мимоволі сильніше стиснув ручку динамо. Наче боявся втратити все це.

Вона помітила його рух.

— Ти весь час дивишся на цю дивну машину так, ніби від неї залежить доля всього світу.

— Для мене зараз майже так і є.

Нірея перевела погляд на динамо. Потім знову на нього.

— Знаєш, Еліане з іншого світу...

Вона зробила крок ближче до нього.

— Якщо ми вже зустрілися всупереч здоровому глузду, законам природи й усьому іншому... Її очі лукаво блиснули. — То розкажи мені більше про себе. Поки твоє дивне світло ще горить.

Еліан на мить замислився.

— Гаразд. Але попереджаю — для тебе це може звучати так само дивно, як для мене звучить Каледорія.

Нірея повернулася до перила й сперлася на поручень, зібравшись уважно слухати.

— Домовилися.

— Я народився в Шотландії.

— Це країна?

— І так, і ні.

Нірея одразу засміялася.

— У тебе всі відповіді такі?

— Майже.

Він усміхнувся.

— Шотландія — це земля, де я народився. Але вона є частиною великого королівства, яке називається Британією.

— У вас є королі?

— Зараз королева.

— І вона справді керує цілою країною?

— Частково. Насправді все трохи складніше.

Нірея задумливо похитала головою.

— Уже звучить складно.

— Я ж попереджав.

Вона усміхнулася.

— Продовжуй.

Еліан перевів погляд на море.

— Я живу в Единбурзі. Це старе місто. Дуже старе. Там багато каменю, вузьких вулиць, старих будівель і пагорбів.

— Красиве?

— Для мене — так.

Він на мить замовк.