⚜️13.

Глава 13.

Нірея

Це ім'я прозвучало для Еліана, наче пісня. На мить у нього перехопило подих.

— Нірея... Яке дивовижне й красиве ім'я, — тихо промовив він.

На губах дівчини з'явилася легка усмішка.

— Так, мене звуть Нірея. Нірея Фіанвей. Я родом з Ард-Ейра, міста на півночі Каледорії. А сюди, до Ард-Ліра, приїхала на навчання.

Еліан замислено повторив про себе ці назви: Ард-Ейр, Каледорія, Ард-Лір. Вони не нагадували нічого з того, що він знав, але звучали дивовижно гармонійно.

— Жодна з цих назв мені не відома, — зізнався він. — Але вони дуже красиві. Особливо твоє ім'я.

Він ледь усміхнувся і на мить заплющив очі. Нірея з подивом дивилася на нього.

— Ти справді дивний, Еліане Грейсе.

Вона вимовила його ім'я повільно, ніби пробувала на смак. Потім зробила крок уперед, уважно розглядаючи його, і наче перевіряючи, пожартувала:

— Ти в правду інакший. Невже ти й справді таки з іншого світу? Чи це якийсь дуже складний жарт, і я просто випадково стала учасницею костюмованого розіграшу?

Раптом вона зробила суворий вираз обличчя і демонстративно подивилася кудись за спину Еліану.

— Агов! Виходьте вже! Усі, хто там ховається! — гукнула, жартівливо приклавши долоню до чола. — Я оцінила жарт! Чесно! Мені сподобалося!

Але ніхто так і не відповів. Потім ще раз уважно оглянула майданчик маяка.

— Можливо, ви заховалися за тією дивною машиною?

Еліан не стримав усмішки. А Нірея, зрозумівши, що ніхто так і не з'явиться, щиро розсміялася. Її сміх був легкий і дзвінкий, як весняний струмок.

І саме в цю мить Еліан раптом усвідомив, що майже не слухає слів. Він просто дивиться на неї. На її очі, на усмішку. На те, як змінюється її обличчя щосекунди. На те, як вітер грається пасмами її русявого волосся.

Чим довше він спостерігав за Ніреєю, тим сильніше вона йому подобалася. У ній не було нічого зайвого, штучного. Вона була справжньою. Невимушеною. І від цього в нього аж паморочилося в голові. Не лише через вроду.

Еліан відчував, як у грудях росте щось тепле, тривожне і водночас неймовірно солодке. Він розумів, що стоїть на краю прірви. Але йому геть не хотілося відступати.

Насмілившись, він підняв руку з динамо-машиною і, дивлячись просто в очі Ніреї, тихо мовив:

— Це не жарти. Тут справді нікого немає. І це не розіграш.

Він показав на світло, яке вже помітно слабшало.

— Щойно воно згасне, я зникну для тебе.

На мить він замовк.

— І ти також зникнеш для мене.

Усмішка повільно зійшла з обличчя Ніреї. Вона хотіла щось відповісти. Хотіла заперечити. Але саме в цю мить динамо остаточно згасла. І Еліан зник. Просто зник. Наче його ніколи тут і не було.

Нірея різко озирнулася. Потім зробила крок уперед. Потім ще один.

— Еліане?

Лише вітер відповів їй гудінням. Сонце продовжувало сяяти над морем. Хвилі билися об скелі далеко внизу. Вежа Морського Світла стояла так само спокійно, як і кілька секунд тому. Але незнайомця вже не було.

Хвилювання і подив важкою хвилею накотилися всередині. Вона повільно опустила руку з комунікатором — люстерко, як думав Еліан і ще раз оглянула майданчик. Ніде нікого.

— Невже це правда?.. — тихо прошепотіла Нірея.

Її серце почало битися швидше.

— Невже таке можливо?

Тим часом Еліан стояв по інший бік межі між світами. У руках він стискав свою погаслу динамо-машину.

Усе навколо знову стало старим і занедбаним. Ті самі знайомі іржаві перила. Облуплені стіни. Холодний вітер.

А Нірея зникла. Разом із сонцем. Разом із тим дивним теплом, яке з'явилося всередині нього за останні хвилини.

Еліан заплющив очі. Він ледве стримував себе, щоб одразу не почати крутити ручку. Несамовито хотілося негайно повернутися. Побачити її знову. Переконатися, що все це не сон. Але він змусив себе чекати. Кілька секунд. Потім ще кілька.

Він хотів дати Ніреї час зрозуміти, що сталося. Хотів, щоб вона сама переконалася. Щоб більше не думала про жарт чи розіграш. Та порожнеча всередині ставала нестерпною.

Зрештою Еліан глибоко вдихнув і повільно взявся за ручку динамо. Маховик тихо загудів. Усередині лампи знову спалахнула нитка розжарення. Світло почало набирати силу.

Коли світловітло повернулося, Нірея стояла на тому ж місці. Її очі були широко розплющені, а на обличчі застигла суміш подиву і недовірливості. Вона зробила крок назад, ніби намагаючись відсторонитися від того, що щойно побачила.