⚜️12.

Глава 12.

Неймовірна зустріч

Продовжуючи в захваті підглядати за чарівною незнайомкою з іншого світу, Еліан намагався приховати свою присутність, ховаючись за великим поворотним механізмом ліхтаря. Ця масивна, блискуча конструкція з латуні і скла, хоч і виглядала новою та справною, чомусь стояла нерухомо.

«Камера… — подумав він раптом. — Я залишив її внизу. Я б міг сфотографувати цю неймовірну красу. Але що буде, якщо я спущуся, а вона зникне?»

Цієї думки виявилося достатньо, щоб залишитися на місці. Еліан швидко підкрутив динамо, обережно поставив її на підлогу і витягнув з портфеля папку з аркушами та олівець. Руки трохи тремтіли.

Еліан почав малювати — швидко, майже жадібно, намагаючись зафіксувати все кожним штрихом. Лінію її плечей, як волосся падає хвилями, як світло грає на вишивці шат, як вона тримає дзеркальце і тихо говорить у нього. Кожна деталь здавалася йому безцінною. Він малював, намагаючись навіть не кліпати, боячись на мить відвести погляд.

Вона була неймовірно красива. Не просто гарна — жива, тепла, повна внутрішнього світла. Кожний її жест, кожен легкий поворот голови здавався Еліану досконалим. Він відчував, як серце стискається від дивного, солодкого болю — суміші захвату, благоговіння і страху, що все це може зникнути в будь-яку мить.

Він малював її профіль, нахил голови, те, як сонячне проміння заплутується в її волоссі. Олівець шурхотів по паперу, а Еліан майже не помічав, що часом затримує подих. Він боявся навіть кашлянути. Він боявся, що вона почує його. І водночас — глибоко в душі — мріяв, щоб вона обернулася.

Зрештою, він уже досить гарно прорисував малюнок — риси її обличчя, нахил голови, те, як волосся м’яко падає на плечі. Зробив кілька швидких замальовок, ловлячи різні пози красивої незнайомки. Вона далі продовжувала говорити з дзеркальцем, і Еліан, попри свою зосередженість, мимохідь збагнув, що розуміє її мову.

Вона говорила шотландською гельською — тією самою мовою, яку він бачив на дивних аркушах в обсерваторії Ард-Шуіл. Мовою, яку в його світі вважали майже мертвою. Це відкриття вразило його ще сильніше.

І щойно він трохи заслухався, як усе почало зникати. Динамо вже зовсім не світилося і от-от мало погаснути. Еліан поспіхом поклав папку з малюнками собі під пахву й нахилився, щоб покрутити ручку динамо-машини.

Розкрутивши її достатньо, щоб усе знову повернулося, він випростався. І в цю мить папка з паперами й олівець вислизнули з-під плеча й гучно дзенькнули впавши на металеву підлогу платформи. Еліан завмер. Час ніби сповільнився.

Дівчина різко обернулася. Її очі — великі, блакитно-сірі з золотавим відблиском — зустрілися з його поглядом.

На мить усе завмерло. Тільки вітер тихо свистів навколо маяка.

Вона дивилася прямо на нього — з подивом, настороженістю і чимось ще, чого Еліан не міг зрозуміти. Її губи ледь розтулилися, наче вона хотіла щось сказати. Еліан стояв, не в змозі поворухнутися, тримаючи в руках динамо-машину, яка продовжувала тихо гудіти.

— Вибачте, будь ласка, — незграбно, з тремтячим голосом вимовив він, намагаючись пригадати гельську.

Дівчина не відповіла. Її ясні, блакитно-сірі очі повільно ковзали по ньому — з голови до ніг, зупинившись на динамо-машині в його руках і розшарпаній папці з малюнками, що лежала на підлозі. У її погляді читався подив, змішаний з обережною цікавістю.

— Хто ти? — нарешті запитала вона. Голос був м’який, чистий, з легким, мелодійним акцентом.

Еліан відчув, як у горлі пересохло. Він стояв, не знаючи, куди подіти руки, і намагався зібрати думки.

— Я… Еліан, — відповів він, все ще борючись з вимовою. — Еліан Грейс. Я… — він важко ковтнув. — Я не хотів вас налякати. Я просто… я побачив вас і…

Він замовк, розуміючи, наскільки безглуздо це звучить. Як пояснити незнайомій дівчині, що він прийшов сюди з іншого світу, шукаючи докази власного не божевілля?

Дівчина зробила кілька кроків і нахилила голову, продовжуючи уважно розглядати його. Її погляд тепер зупинився на динамо-машині, яка тихо гуділа в його руці.

— Ти, напевно, не з нашого світу, — тихо сказала вона. Це не було питанням. Це було радше твердженням. — Твої речі… вони інші. І твоє вбрання. І те, як ти говориш…

Еліан відчув, як щоки починають горіти. Він стояв перед нею — розгублений, знервований, з тремтячими руками — і не міг відвести погляду. А вона була ще прекраснішою зблизька. Не просто красива. Вона була — неймовірно чарівна.

— Я… я не знаю, як це пояснити, — чесно зізнався він. — Я знайшов стару карту. І вона… привела мене сюди. Я думав, що божеволію. А тепер… тепер я стою тут і не знаю, що сказати.

Незнайомка зробила маленький крок уперед. Її очі були сповнені глибокої, щирої цікавості і недовіри.

— Ти говориш нашою мовою, — тихо промовила вона. — Але вимова… інакша. Дуже стара. Як у давніх наших піснях.