⚜️11.

Глава 11.

Повернення до маяка

Потяг вирушив з вокзалу Вейверлі точно за розкладом, з важким свистом і клубами пари. Еліан сидів у вагоні першого класу біля вікна, тримаючи на колінах портфель, а важку скриню з камерою бережно поставив поруч на сидіння. За вікном пропливали околиці Единбурга, поступово змінюючись полями і голими пагорбами Шотландії.

Він майже не відривав погляду від позолоченого сонцем осіннього краєвиду, але думки його були далеко попереду — на скелі Файф-Несс.

«Цього разу все буде інакше», — знову й знову повторював він собі.

Тепер у нього була камера. Тепер він міг не тільки побачити, але й зафіксувати. Тепер у нього з’явився шанс отримати хоч якісь докази, що він не втратив розум. Еліан уявляв, як робитиме знімки маяка в обох станах — звичайному і тому, іншому. Як спробує зафіксувати момент переходу. Як, можливо, навіть зможе показати ці фотографії комусь… хоча б МакЛауду. Але глибоко всередині він розумів, що головне — не докази для інших. Головне — докази для себе.

Потяг ритмічно постукував на рейках. За вікном пропливали сірі кам’яні стіни ферм, голі дерева і низьке осіннє, ясне небо. Еліан час від часу поглядав на скриню з камерою, ніби перевіряючи, чи не зникла вона. Вона була важкою, реальною. Яка, здавалося, вже сама собою мала довести, що те все не було маренням.

Коли потяг нарешті зупинився на маленькій станції неподалік від Файф-Несс, Еліан вийшов і знову найняв екіпаж. Візник, побачивши важку скриню, лише хмикнув, але також допоміг завантажити її.

Дорога до маяка чомусь здалася Еліану довшою, ніж минулого разу. Серце, здається, теж калатало сильніше. Він стискав у руках портфель з картою і відчував, як у грудях змішуються хвилювання, страх і майже дитяча надія. Нарешті екіпаж зупинився. Еліан розрахувався з візником, узяв скриню і портфель і рушив стежкою вгору.

День видався хоч і сонячним, проте, тут біля моря було вітряно. Холодні пориви шарпали поли пальта, проте чисте блакитне небо вселяло надію, а сонце щедро золотило скелі й море.

І раптом перед ним знову постала знайома скеля й силует маяка, що височів на самому її краю. Вітер ніс із моря холод, але сонце приємно гріло обличчя. Еліан підійшов до дверей маяка, штовхнув їх і увійшов усередину.

Тут так само, як і минулого разу панувала похмура занедбаність. Під ногами хрустіло бите скло, а на підлозі валялися ті самі пожовклі папери. Повітря було сирим і застояним. Еліан зачинив за собою двері, поставив скриню на підлогу і дістав динамо-машину.

Він кілька разів енергійно провернув ручку. Яскраве електричне світло різко прорізало темряву. Еліан глибоко вдихнув і зробив крок уперед.

— Ну ж бо… — тихо прошепотів він. — Покажися ще раз.

Він рушив угору гвинтовими сходами, тримаючи в руці динамо-машину. Чим вище підіймався Еліан, тим більше занедбаність поступалася охайності й новизні. Облуплені стіни поступово ставали гладкими, іржа зникала, а старі дерев’яні поручні були міцними й доглянутими.

— Нарешті, ось воно, — прошепотів він собі під ніс і швидко підкрутив динамо.

Коли Еліан був уже майже на самому верху, він сповільнив кроки в шаленому передчутті. Затамувавши подих, подолав останні сходинки.

І раптом почув голос. На самому верху хтось був. І той «хтось» був не сам. Лунав швидкий, мелодійний і незрозумілий говір.

Еліан зробив ще кілька повільних кроків, бажаючи побачити тих, хто говорив. На мить у голові промайнула думка: «Невже мене хтось випередив? Невже хтось також досліджує, як і я?» Та щойно він ступив на верхню платформу, він побачив її.

Дівчина стояла спиною до нього, тримаючись однією рукою за поручень. Вбрана в світлі, майже білі шати з тонкою червоною вишивкою, що виблискувала на сонці. Довге русяве волосся, підпалене золотавим промінням, спадало хвилями по спині, наче водоспад. У другій руці вона тримала маленьке дзеркальце й тихо, але виразно говорила до нього.

Еліан завмер. Його серце закалатало так сильно, що відлунювало у вухах. Він навіть забув підкручувати динамо. Світло почало слабнути, але він навіть не помітив цього. Він просто стояв і дивився на неї — зачаровано, майже благоговійно.

Вона була неймовірно красива. Не з тією холодною, досконалою красою, яку малюють на портретах. Не така, як на світських прийомах. Не така, як будь-хто, кого він бачив раніше. У ній було щось невловиме. Щось таке, що неможливо описати словами. Вона була живою, справжньою, такою, від якої перехоплює подих і хочеться водночас відвести погляд, щоб закарбувався образ в пам'яті навічно.

Еліан не міг навіть ворухнутися. Лише тихо, майже беззвучно видихнув. І в цей момент світло динамо остаточно згасло. Тоді все почало зникати.

Знову проступала занедбаність: іржаві, облуплені перила, потьмяніле скло. Прекрасна постать розчинялася, немов її й не було. Єдине, що залишилося — сонце, але й воно здавалося втратило половину своєї яскравості.

— Ні! — крикнув Еліан, схаменувшись. Важко дихаючи, він судомно почав крутити ручку динамо. — Ні, благаю, ні!

Аж ось усе знову повернулося, неначе виринуло з туману. Чарівна дівчина далі стояла, тримаючись однією рукою за поручень, а іншою водила дзеркальцем в повітрі, ніби показуючи йому світ навколо. Еліан з подивом тихо дивився на неї, ритмічно крутячи ручку, ненаважуючись зробити крок.