⚜️10.

Глава 10.

МакЛауд

Еліан піднявся на третій поверх старого будинку на Принсес-стріт і зупинився перед дверима з мідною табличкою: «Фотограф Джеймс МакЛауд». Він глибоко вдихнув і постукав.

— Заходьте, не замкнено! — пролунав зсередини знайомий, трохи хрипкуватий голос.

Еліан увійшов.

Імпровізована студія була невеликою і досить захаращеною. У повітрі змішувалися запахи хімікатів, старої шкіри й дешевого курива.

Джеймс МакЛауд сидів за великим столом, схилившись з лупою над фотоматеріалами. Це був чоловік років сорока п’яти, з гострими рисами обличчя, акуратною борідкою і проникливими темними очима.

Він одразу впізнав гостя і широко усміхнувся.

— Грейс! Оце так несподіванка. Давно тебе не бачив у моїх володіннях. Чим зобов’язаний?

Еліан зачинив за собою двері і трохи ніяково озирнувся. На стінах висіли портрети — переважно поважні джентльмени та дами в сукнях. Але Еліан знав, що в зачиненій шафі праворуч МакЛауд тримає зовсім інший архів.

— Джеймсе, мені потрібна твоя допомога, — прямо сказав Еліан. — Мені треба позичити камеру. Найкращу, яку маєш. І трохи пластин. На кілька днів.

МакЛауд повільно відкинувся на спинку стільця й примружив око.

— Хм. Зазвичай ти приходиш за картами або старими гравюрами. А тут раптом камера.

Його погляд ковзнув по обличчю Еліана.

— І судячи з твого вигляду — справа серйозна.

Він підвівся, підійшов до шафи і відчинив її. Всередині, крім звичайного обладнання, Еліан помітив кілька великих конвертів з написом «Приватне».

— Ого, то це правда, що тихцем подейкують в кулуарах товариства про тебе? — підвівши здивовано брови, тихо мовив Еліан. — Ти таки фотографуєш тих оголених натурниць і дівчат легкої поведінки.

Еліан не стримав іронічного смішка. МакЛауд трохи зніяковів, але швидко опанував себе. Він дістав добротну дерев’яну камеру і поклав її на стіл.

— Знаєш, — продовжував МакЛауд, поклавши руку на камеру, — я останнім часом трохи підзаробляю не тільки офіційними портретами. Є клієнти… з певними смаками. Натуралісти, колекціонери, дехто з вищого товариства. Дівчата приходять самі. Куртизанки, акторки. Платять добре. А я мовчу. І вони мовчать.

Він невинувато знизав плечима  й подивився на Еліана з легкою усмішкою.

— Тому якщо ти не збираєшся розповідати в Товаристві, чим я тут займаюся у вільний час, то й я не буду питати, навіщо тобі камера і чому в тебе такий вигляд, ніби ти не спав кілька ночей поспіль.

Еліан на мить стиснув щелепи, але кивнув.

— Домовилися. Я нічого не бачив. Ти нічого не питатимеш.

МакЛауд задоволено хмикнув, дістав дерев’яну коробку з пластинками і передав Еліану разом із камерою і трохи примружився.

— Бери. Це найкраща, що в мене є. Об’єктив відмінний. Пластинки свіжі. Повернеш за тиждень — і ми квити.

Еліан узяв обладнання, відчуваючи його вагу. Воно було реально важкуватим. Це вже було не марення. Бо, чомусь саме ця вага діяла на нього заспокійливо.

— Дякую, Джеймсе. Я твій боржник, — кліпнув з вогником Еліан.

— Та годі, — махнув рукою МакЛауд. — Просто не розбий. І якщо раптом побачиш щось… варте уваги — пам’ятай про старого друга.

Еліан вийшов з квартири, а за сумісництвом — студії, вже не тільки зі своїм портфелем, а й з важкою дерев’яною скринею, в якій лежала камера «Lancaster Instantaneous» — найкраща модель, яку міг запропонувати МакЛауд.

Це була добротна портативна камера з полірованого червоного дерева і латуні, одна з найнадійніших у своєму класі. Такі апарати лише кілька років тому почали з’являтися в Британії і вважалися вершиною технології для мандрівних фотографів і серйозних аматорів. Вони дозволяли робити знімки на сухих пластинках значно швидше, ніж старі моделі, хоча й залишалися досить громіздкими.

Сонце продовжувало яскраво світити, і це ще більше підганяло Еліана якомога швидше повертатися до маяка.

І щойно він спустився сходами з третього поверху будинку, як при самому виході мав необережність наштовхнутися на двох молодих панянок, що якраз піднімалися нагору.

— Обережніше, красунчику, — зухвало мовила та, що виглядала старшою. Вона була в темно-зеленому вбранні, елегантним капелюшком з темною вуалью на обличчі і сміливим декольте. Її темне волосся було бездоганно укладене, а в очах грали лукаві іскри.

Вона впевнено торкнулася рукою, одягненою в напівпрозору рукавичку, коміра плаща Еліана, ніби поправляючи його.

— Дивися уважніше, куди йдеш, — додала вона з грайливою усмішкою.

— Вибачте, будь ласка, — зніяковіло ковтнув Еліан, відчуваючи, як щоки починають горіти.