⚜️8.

Глава 8.

Будь-куди

Еліан спускався стежкою від руїн каплиці, важко ступаючи по мокрій траві. Дощ далі стікав по обличчю, змішуючись з потом і хвилею сум'яття, через чергову невдачу. У руках він стискав динамо, ніби та могла дати йому хоч якусь опору.

Коли він підійшов до карети, візник, загорнувшись у плащ, звикло сидів на козлах і спокійно дрімав з люлькою в зубах. Почувши наближення Еліана він розплющив очі.

— Куди тепер, пане? — запитав він, струсивши краплі з капелюха й дрімоту з очей

Еліан на мить застиг, дивлячись у порожнечу.

— Будь-куди… — тихо, майже безсило відповів він.

Візник підняв брови, але нічого не сказав. Кивнув, клацнув язиком, і коні рушили.

Еліан сидів у кареті, відкинувшись на спинку, і дивився у вікно, за яким пропливав сірий, мокрий Единбург. У голові була дивна порожнеча. Він не хотів повертатися до маєтку. Не хотів бачити стривожених очей леді Маргарет. Не хотів натрапляти на тиху, болісну надію в погляді Емілі. Просто не хотів ні з ким говорити.

Зрештою карета зупинилася біля невеликої таверни на одній із бічних вуличок Старого міста. Над старими потертими дверима хиталася вивіска «Блек Гаунд».

Візник повернувся і чесно сказав:

— Слухайте, пане… Я вас сьогодні чекав майже три години під дощем. На Калтон-Гілл і в Голіруді. Коні теж промокли до кісток. Гроші — це, звісно, добре… але… — він кивнув у бік таверни. — Чарка-друга доброго віскі була б справедливішою платою. І вам, і мені.

Еліан на мить заплющив очі, потім кивнув.

— Гаразд. Ходімо.

Вони зайшли всередину. У таверні було тепло, пахло тютюновим димом, пивом, мокрою вовною і смаженим м’ясом. Життя тут вирувало просте, грубе й справжнє.

Візник одразу замовив дві чарки віскі і по кухлю темного елю. Еліан навіть не став заперечувати.

Вони сіли за столик біля вікна. Візник одним ковтком осушив свою чарку і задоволено крякнув. Еліан обережно пригубив свою. Віскі виявилося різким, торф’яним, густим на смак — але напрочуд зігріваючим.
Він відчув, як тепло повільно розходиться тілом.

Через усю ту сирість і втому він майже не п’янів. Просто щось важке всередині починало трохи відпускати.

— Знаєте, пане… — несподівано сказав візник, дивлячись у свою чарку. — Я за життя багато чого бачив. І знаю цей погляд.

Еліан ледь підняв очі.

— Який саме?

Візник хмикнув.

— Коли людина шукає не те, що можна знайти на карті.

Він трохи примружив очі.

— Ви сьогодні шукали щось таке… чого насправді не існує. Правда?

Еліан тільки мовчки дивився в бурштинову глибину своєї чарки. Просто сидів, відчуваючи, як тепло віскі повільно розганяє холод у грудях, і думав про те, що завтра знову піде. До попередньої точки. До наступної спроби. Бо тепер він уже не міг зупинитися.

Візник тим часом, уже трохи розігрітий віскі, почав розповідати якусь історію зі свого життя — про те, як одного разу в сильний шторм возив якогось лорда до замку і як коні ледь не злетіли зі скелі. Він жестикулював, сміявся, плескав себе по коліну.

— …а я йому кажу: «Мілорде, якщо хочете жити — тримайтеся міцніше!» А він блідий, як привид, і тільки киває…

Еліан механічно кивав, іноді видаючи коротке «М-м…» або «Так-так…». Сидів, тримаючи в руках чарку, і дивився крізь неї в порожнечу. Тепло віскі все більше розтікалося по тілу, але він майже не чув слів. Його думки були далеко. «Файф-Несс… Калтон-Гілл… і каплиця Святого Антонія», — повторював він про себе.

В ньому вже майже не залишилося сумнівів, що все це реально. Але тепер йому було замало просто побачити. Тепер він ще більше хотів доказів. Таких, які можна потримати в руках. Таких, які можна показати іншим. Навіть якщо доведеться зробити справжнє наукове відкриття і викласти його перед Королівським географічним товариством.

«Я повинен підготуватися, — думав він. — Записати все. Зробити точні заміри. Можливо, взяти свідка… ні, нікого. Поки що нікого. Але я повинен зафіксувати кожен момент. Кожну зміну. Кожну деталь, яку зможу запам’ятати або замалювати.»

Він уявив, як повертається на Файф-Несс і на Калтон-Гілл уже не як випадковий мандрівник, а як дослідник. З папкою аркушів, олівцями, хронометром, фотокамерою на кінець. Як він фіксує час, коли починається перехід. Як намагається зрозуміти, чи залежить він тільки від інтенсивності світла, чи є ще якісь умови. Еліан ковтнув ще один маленький ковток віскі, і тепло в тілі стало відчутнішим.

«Я не збожеволів, — подумав він раптом із дивною впевненістю. — Я просто побачив те, чого ще ніхто не бачив. І тепер мій обов’язок — не втратити це.»