⚜️7.

Глава 7.

Парк Голіруд, руїни каплиці Святого Антонія

Коли Еліан нарешті вийшов з обсерваторії, візник усе ще чекав його. Чоловік сидів на козлах, загорнувшись у теплий плащ, і спокійно курив люльку. Побачивши Еліана, він лише кивнув, наче дві години очікування були цілком звичайною справою.

— Куди тепер, пане?

— Парк Голіруд, — відповів Еліан, сідаючи в карету. — Руїни каплиці Святого Антонія.

Візник здивовано підняв брову, але нічого не сказав. Коні фиркнули, екіпаж хитнувся і рушив. Підкови цокотіли по мокрому каменю, а дрібний дощ тихо далі стукав по даху.

Еліан сидів, тримаючи руку на портфелі, в якому лежали карта і динамо-машина. На його губах блукала легка, майже мрійлива усмішка. Він почувався… живим. Навіть дощ за вікном не псував настрою.

«Може, я й справді збожеволів, — думав він, дивлячись на краплі, що стікали по склу. — Але якщо це божевілля — то найпрекрасніше з усіх, які тільки можуть бути.»

Він усе ще не міг повірити в те, що сталося на Калтон-Гілл. Живі зображення. Чиста, світла обсерваторія. Мова, яку в його світі вважали майже мертвою, а тут вона звучала живою і природною. І все це — завдяки маленькій динамо-машині, яку він колись вважав просто зручним інструментом.

«А якщо і там, у каплиці, нічого не буде? — подумки запитував він себе. — Якщо це було лише кілька разів?»

Але попри все всередині жила вперта, тепла надія. Він хотів доказів. Не примарних і не миттєвих. Він хотів чогось, що можна взяти в руки. Чогось реального.

Карета виїхала на ширшу дорогу і почала підніматися в бік парку Голіруд. Дощ трохи послабшав, але небо залишалося важким і сірим. Нарешті екіпаж зупинився біля стежки, що вела до руїн старої каплиці.

Еліан вийшов, щільніше загорнувся в пальто і кивнув візникові:

— Чекайте мене тут. Я ненадовго.

Він рушив стежкою вгору. Руїни каплиці Святого Антонія стояли на пагорбі — старі, потемнілі від часу камені, вкриті мохом і густим плющем. Колись тут була невелика каплиця, тепер залишилися лише стіни без даху і арка, що самотньо дивилася в небо.

Еліан зупинився за кілька кроків. Серце знову закалатало сильніше. Він взяв свою  динамо-машину і почав крутити ручку. Світло спалахнуло яскраво і чисто. Еліан повільно підняв ліхтар і зробив крок уперед.

Він йшов, уважно роздивляючись руїни. Товсті кам’яні стіни, вкриті мохом, уламки склепіння, що колись височіли в небо, залишки арок — усе це ще зберігало відлуння колишньої величі та намоленої тиші. Він уявляв, як колись тут горіли свічки, лунали молитви, а тепер гудів лише вітер і шепотів дощ.

Але всередині нього не вщухало те вже знайоме передчуття — ось-ось має відкритися щось нове. Він періодично підкручував ручку динамо-машини, витискаючи найяскравіше світло.

Йшов. Одна стіна. Інша. Уцілілий неф з арками. Склепіння…

І… нічого.

— Невже тут нічого? — з хвилею збентеження тихо, майже нервово промовив Еліан і сильніше крутнув ручку.

Але картина не змінювалася. Руїни як були руїнами, так і залишилися. Очікуваного дива не сталося.

Він навіть підніс динамо-машину ближче до очей, потрусив нею, ніби вимагаючи слухняності, щоб вона почала працювати як треба. Але нічого не відбувалося. Лише тихий шум дощу, власне важке дихання, серцебиття і ледь чутне згасаюче гудіння маховика машини.

Світ вперто не змінювався.

Тоді Еліана осяяло. Він плеснув себе по стегну і тихо вилаявся. У полоні передчуття поспіхом витягнув лише динамо з портфеля, а сам портфель із картою залишив на сидінні карети.

Він швидко розвернувся і майже побіг назад стежкою. Дощ уже добре намочиив йому плечі. Пальто геть промокло.

Візник, побачивши його, підняв брови.

— Що, вже все, пане? Їдемо назад?

— Постривай, я дещо забув, — кинув Еліан на ходу.

Він схопив портфель, витягнув карту, і сховавши її під плащем майже бігцем повернувся до руїн. Дощ став сильнішим.

Розгорнувши карту під світлом динамо, Еліан ще раз перевірив позначку, глибоко вдихнув і знову почав крутити ручку. Світло стало яскравішим. Він чекав. Серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути з грудей.

Еліан повільно йшов роздивляючись, сильніше підкручуючи ручку динамо. Світло було достатньо яскравим.

І тоді він помітив зміни.

Руїни нікуди не поділися. Камені залишилися старими, потрісканими, вкритими мохом. Але дощ… дощ раптом перестав. Повітря стало сухішим і теплішим. А попереду, зі сторони вівтаря, крізь зруйновану арку пробивалося м’яке, золотаве світло.

Еліан зробив ще кілька кроків і завмер.

За кілька кроків перед вівтарем, спиною до нього, стояв абат у світлому, майже білому балахоні. Він стояв з заплющеними очима, обличчям до вівтаря, на якому горіли два яскраві, незвичайні світильники. Абат тихо наспівував — низьким, мелодійним голосом, бурмочучи незрозумілі слова. У цьому співі не було слів, які Еліан міг би впізнати, але в ньому відчувалася якась гіпнотична, спокійна й глибока сила.