⚜️5.

Глава 5.

Единбург. Маєток Ешфордів

Наступного ранку Еліан прокинувся від звичного легкого стуку в двері.

Він ще кілька хвилин лежав горілиць, втупившись у високу стелю. Ніч минула жахливо. Сон так і не прийшов. Перед очима знову й знову поставав той дивовижний світ, залитий сонячним світлом: світлі будинки, кораблі без диму, повітря, що пахло квітами й морем.

А в голові, наче заїжджена платівка, крутилася одна й та сама фраза: Я збожеволів.

Еліан різко сів на ліжку, провів долонею по обличчю і підійшов до вікна.

За склом стояв похмурий ранок. Цього разу не туман, а дрібний, настирливий дощ, який монотонно стукотів по дахах і опалому листю, перетворюючи весь світ на вологу сіру акварель.

Знову постукали.

— Пане Грейс, — пролунав за дверима стурбований голос покоївки, місіс Кейтлін. — Сніданок охолоне. Леді Ешфорд просить вас не запізнюватися.

У її голосі звучало щире занепокоєння. Учора ввечері він повернувся настільки пригніченим, що навіть не зміг цього приховати від прислуги.

Еліан зітхнув. Умився холодною водою, одягнувся й спустився вниз.

У світлій їдальні, як і завжди, за столом сиділи леді Маргарет і Емілі. Обидві майже відразу повернули до нього стривожені погляди.

— Еліане, що сталося вчора? — м’яко, але наполегливо запитала леді Маргарет, щойно він сів за стіл. — Місіс Кейтлін по секрету повідомила мені, що на вас лиця не було, коли ви повернулися.

Емілі ледь усміхнулася, сьорбнувши з чашки, але її очі теж видавали тривогу.

Еліан спробував усміхнутися у відповідь, але вийшло не надто переконливо.

— Нічого страшного, леді Ешфорд. Просто… довгий день. Дослідження, яке я веду, виявилося складнішим, ніж я очікував.

Він узяв чашку, намагаючись приховати тремтіння пальців.

Леді Маргарет і Емілі коротко перезирнулися, але більше нічого не сказали.

Сніданок проходив у напруженій, хоча й бездоганно ввічливій атмосфері. Еліан майже не відчував смаку їжі. У голові без кінця крутилася вчорашня картина: сонячне місто, дивні кораблі, чисті стіни маяка. І те, як усе це зникло за одну мить.

Якщо я збожеволів, — думав він, — то це найдивніше божевілля у світі.

Нарешті він відклав виделку і, трохи вагаючись, підняв погляд.

— Леді Маргарет… чи було коли-небудь у вашому житті таке, коли ви почувалися… божевільною?

Емілі аж поперхнулася чаєм.

Леді Ешфорд, однак, сприйняла питання стримано. Якби таке пролунало від будь-кого іншого, її реакція могла б бути значно холоднішою. Але Еліан був для неї не просто пожильцем. Та й його стан говорив сам за себе.

— Було по-всякому, — відповіла вона, відкладаючи чашку. — Особливо коли ми з моїм чоловіком Річардом ризикували останніми коштами заради справ, які тоді здавалися нам блискучими, а згодом виявлялися… не такими вже блискучими.

На її губах промайнула легка усмішка. Вона жестом показала прислузі долити Еліану чаю.

— Вам треба більше відпочивати, Еліане, — уже трохи грайливіше додала вона. — От якби ви хоч раз, наприклад, з Емілі відвідали театр чи просто сходили на бал…

Емілі миттєво почервоніла й опустила очі. Від такого прямого бабусиного натяку не тільки їй, навіть Еліану стало ніяково.

Він лише стримано промовчав. Тепер його власне запитання здавалося безглуздим.

Коли сніданок закінчився, він підвівся.

— Дякую, леді Ешфорд. Сьогодні я знову поїду. Маю… важливу справу.

Леді Маргарет кивнула, але занепокоєння в її погляді не зникло.

— Будьте обережні, Еліане. І не забувайте, що тут на вас завжди радо чекають.

У цій фразі було більше, ніж проста ввічливість.

Він кивнув, подякував і вийшов. Дощ монотонно барабанив по даху екіпажа, поки Еліан їхав у бік Калтон-Гілл.

Він сидів, тримаючи на колінах теку з картою, і дивився у вікно на мокрий, сірий Единбург. Сьогодні він мав перевірити ще одну точку — стару обсерваторію. Якщо і там нічого не буде… Тоді, мабуть, доведеться визнати, що він справді втратив розум.

Але десь глибоко всередині, під шарами втоми, страху й сумнівів, жила маленька, вперта надія. Надія, що вчора він бачив не марення. А щось справжнє.

Коли карета нарешті зупинилася біля підніжжя Калтон-Гілл, Еліан попросив візника почекати його — навіть якщо доведеться чекати кілька годин.

Чоловік лише здивовано глянув на пасажира, але мовчки кивнув. Тим часом дощ посилився. Важкі холодні краплі глухо били по даху екіпажа.

Еліан вийшов, щільніше загорнувшись у пальто, і прихопив із собою теку з картою та динамо-машину.

Сходи, що вели до обсерваторії, були мокрі й слизькі. Вітер шарпав поли його пальта. Стара обсерваторія на Калтон-Гілл стояла похмуро й велично — як більшість старих будівель Единбурга.

Її кам’яні стіни потемніли від часу й дощів. Купол виглядав дещо занедбаним. Навколо панувала тиша, яку порушували лише шум дощу і далекий, приглушений гуркіт міста внизу.