⚜️4.

Глава 4.

Маяк Файф-Несс

Еліан стояв на верхньому майданчику маяка, тримаючись за поручень, і не міг відвести очей від того, що відкрилося перед ним.

Світ був… неможливим.

Сонце — яскраве, майже золоте — заливало скелю і маленьке містечко внизу. Небо було чисте, глибоке, майже бездонне, і спадало за обрій так м’яко, наче кликало кудись далі у вир — туди, де зникали птахи, що безтурботно кружляли високо над морем.

Будинки були світлі, з витонченими, плавними лініями і дивними, напівпрозорими дахами, які ледь переливалися на світлі, змінюючи відтінок залежно від кута сонця. Вікна були високі, витягнуті, з легкими арками, а стіни — гладкі, майже безшовні.

Вулиці між ними були вимощені світлим каменем, але він не виглядав холодним — радше теплим і сухим. Уздовж доріг стояли кам’яні вази, з яких звисали густі каскади квітів, а над ними піднімалися високі ліхтарі, закручені спіраллю, наче застиглі у русі.

І всюди — люди.

Багато людей.

Їхній одяг був зовсім не схожий на той, до якого звик Еліан. Переважно світлий, майже білий, прикрашений складною кольоровою вишивкою — найчастіше червоною, але з тонкими вкрапленнями золота й сині. Вбрання рухалося разом із ними, неначе мало власну легкість.

Жінки, чоловіки, діти — усі виглядали спокійними, зосередженими, але не напруженими. У їхніх рухах була якась внутрішня узгодженість.

Хтось поспішав, тримаючи в руках тонкий прямокутний предмет, схожий на портфель, але без ручок — він ніби сам тримався в повітрі поруч із власником.

Хтось стояв, вдивляючись у гладку поверхню, схожу на дзеркало, але та поверхня ледь мерехтіла, реагуючи на його погляд.

Дехто рухався вулицями на чомусь схожому на велосипед, але без педалей — колеса оберталися самі, тихо й плавно.

І серед цього всього ковзали карети.

Без коней. Без шуму. Без диму з труб.

Вони рухалися так м’яко, ніби їх вела сама дорога під ними, а не механіка.

Кораблі в затоці також не мали нічого спільного з тими, які знав Еліан. Вони ковзали водою майже безшумно, залишаючи за собою лише тонку сріблясту хвилю. Жодних вітрил. Жодних труб. Жодного диму.

Усе навколо дихало спокоєм. І якоюсь дивною, майже музичною гармонією — ніби кожен рух, кожен звук мав своє місце.

Еліан відчув, як у нього перехоплює подих. Він швидко відкрив теку, дістав олівець і чистий аркуш. Руки трохи тремтіли. Як картограф, як людина, яка все життя зображувала світ, він не міг не зафіксувати це.

Він почав швидко, але точно накидати обриси: лінію берега, силует найближчого будинку з дивною вежею, форму корабля, що стояв ближче за інших. Кожна деталь здавалася важливою.

Але водночас у голові крутилася одна й та сама думка:

«Я збожеволів. Як той, хто намалював цю карту двісті років тому. Я просто… збожеволів.»

Еліан на мить відірвався від аркуша, дістав саму карту і розгорнув її.

Його серце пропустило удар.

Карта… змінилася.

Кольори стали насичинішими, лінії — чіткішими. Пергамент виглядав майже новим, ніби його щойно обробили і дбайливо зберігали. Навіть здавалося пахне свіжим чорнилом.

— Це неможливо… — прошепотів він.

Він зробив ще кілька замальовок, намагаючись зафіксувати розташування вулиць і будівель. Потім швидко склав аркуші, засунув їх у теку і рішуче рушив униз гвинтовими сходами.

Він хотів спуститися до містечка. Хотів торкнутися цього світу. Хотів переконатися, що це реально. Але щойно він вийшов із дверей маяка і зробив кілька кроків униз стежкою — усе обірвалося.

Сонце зникло.

Туман повернувся — густий, сирий і неприємно холодний. Море знову загуркотіло, люто б’ючись об скелю. Камені під ногами стали слизькими, мокрими і якимось гидкими.

Будівлі, що він бачив внизу зникли. Залишилася лише сіра порожнеча і шум хвиль.

Еліан різко зупинився і озирнувся. Маяк стояв той самий — старий, темний, занедбаний і облуплений. Жодного сліду білених стін. Жодної фарби. Жодного світла.

Він стояв посеред знайомого світу — і не впізнавав його.

— Я… був там, — тихо промовив він. — Я точно був там.

Він підняв голову і подивився на вершину маяка, де він щойно стояв. Тепер там усе виглядало не просто старим. Маяк дійсно виглядав… як примара.

— Ні, — прошепотів Еліан і кинувся назад, угору, до того світла, яке щойно бачив.

Але коли він вибіг на вершину, там був лише іржавий метал, холодний вітер і щільна сіра стіна туману. Жодного міста. Жодного сонця.