⚜️3.

Глава 3.

Маяк Файф-Несс

Поїзд відійшов від вокзалу Вейверлі з важким металевим зітханням. Еліан сидів біля вікна у вагоні другого класу, тримаючи на колінах шкіряну теку. За склом пропливали сірі будинки Единбурга, поступово поступаючись місцем полям і голим пагорбам Шотландії.

Туман не розсіювався. Навпаки — густішав, ніби не хотів відпускати місто. Еліан дивився на краплі, що стікали по склу, і думав, наскільки дивним є цей день. Він, який завжди вважав себе людиною розсудливою і методичною, сьогодні їхав на край скелі, керуючись тінню на старій карті.

«Можливо, я просто втомився», — подумав він, потираючи скроні.

Але знав, що це неправда. Втома не змушує серце битися так нерівно.

Він розкрив теку і ще раз дістав карту. При денному світлі вона виглядала менш загрозливою, але все одно — чужою. Еліан провів пальцем по лініях, намагаючись зрозуміти логіку того, хто її намалював. Чому саме ці будівлі? Чому саме вони збігаються з реальністю, тоді як усе інше — ні?

Поїзд ритмічно постукував на рейках. Навпроти сиділа літня пара: чоловік читав газету, дружина дрімала, поклавши голову йому на плече. Звичайне життя. Звичайні турботи. А він їхав шукати відповіді на питання, яке, можливо, не мало жодної відповіді.

Еліан заплющив очі і спробував уявити, як виглядатиме маяк. Він був там лише раз — кілька років тому, під час однієї з експедицій товариства. Тоді це була просто стара кам’яна вежа на краю землі, що боролася з вітром і морем. Зараз же маяк здавався йому чимось більшим. Вартовим. Мостом. А може — пасткою.

«Що я сподіваюся там знайти?» — подумав він.

Тінь? Спогад? Відповідь? Чи просто підтвердження, що він не збожеволів?

Поїзд повільно загальмував на маленькій станції. Еліан вийшов, підняв комір пальта і рушив пішки вузькою стежкою до скелі. Вітер тут був сильніший — солоний і холодний. Туман клубочився так густо, що вже за кілька кроків дорога майже зникала з очей.

Він ішов майже годину. Чоботи грузли в мокрій траві. Тека з картою важко била по стегну. Але Еліан не зупинявся. Щось усередині штовхало його вперед — не страх і не цікавість, а тихе, наполегливе передчуття.

Нарешті попереду з туману почали вимальовуватися обриси маяка.

Він стояв на краю урвища — високий, похмурий, в моторошній самотності. Камінь потемнів від часу і морської солі. Верхівка зникала в білій імлі.

Офіційно він ще вважався діючим, але місцеві вже давно називали його «примарним». Наглядач був старий і майже не піднімався нагору. Маяк підтримувався в мінімальному режимі — раз на кілька тижнів хтось приїжджав перевірити механізм. Більшість часу вежа просто мовчки стояла, дивлячись у море.

Еліан зупинився за кількадесят кроків. Серце калатало сильно і нерівно.

Він зняв рукавичку, дістав динамо-машину і кілька разів провернув ручку. Яскраве електричне світло прорізало туман.

І саме в цю мить він відчув, як повітря навколо… змінилося. Воно стало густішим. Важчим. Ніби хтось дихав зовсім поруч.

Еліан повільно підняв ліхтар і направив промінь на стіну маяка. Лінії на камені ледь помітно ворухнулися — так само, як учора на тій карті.

Він зробив крок уперед.

Зробивши глибокий вдих, Еліан штовхнув важкі, скрипучі двері маяка і увійшов усередину.

Похмура занедбаність зустріла його відразу. Під ногами хрустіло бите скло, на підлозі валялися пожовклі листівки, залишені кимось багато років тому. Повітря було сирим, солоним і застояним. Десь унизу, за товстими кам’яними стінами, безжально гуркотіли хвилі, б’ючись об скелю. Здавалося, маяк сам стогнав у такт морю — старий, втомлений і незворотньо забутий.

Еліан повільно йшов уперед, періодично підкручуючи ручку динамо-машини. Яскраве світло різко вихоплювало з темряви облуплені стіни, іржаві металеві поручні і старий механізм, який монотонно скреготав десь угорі, ніби намагаючись маскуватися під шум хвиль.

Він підійшов до гвинтової драбини, що спіраллю вела вгору. Дерево було темним від вологи і часу. Еліан поклав руку на поручень і почав підніматися.

Чим вище він піднімався, тим дивнішим ставало все довкола.

Спочатку йому здалося, що просто вітер розігнав туман. Але ні — світло було іншим. Теплим, сонячним, майже літнім. Еліан навіть перестав крутити динамо. Світло не згасло. Навпаки — наливалося силою.

Коли він вийшов на верхній майданчик маяка, його очі широко розплющилися.

Занедбаність кудись зникла.

Стіни були чисто побілені, металеві конструкції свіжо пофарбовані в темно-синій колір. Скло в ліхтарній кімнаті блищало, ніби його щойно вимили. Навіть повітря стало іншим — сухішим, теплішим, з легким запахом квітів і солі.

Еліан повільно підійшов до огорожі і виглянув назовні.