⚜️2.

Глава 2.

Единбург, маєток Ешфордів

Наступного ранку Единбург знову зустрів Еліана Грейса сирим і сірим туманом, який, здавалося, просочився навіть крізь щільні штори його кімнати.

Він прокинувся від знайомого звуку — легкого стуку у двері.

— Пане Грейс, — пролунав м’який голос служниці, — сніданок готовий. Леді Ешфорд просить вас не запізнюватися, бо чай охолоне.

Еліан сів на ліжку, провів рукою по обличчю і тихо зітхнув. Він уже майже рік мешкав у цьому старому маєтку на околиці Единбурга, і кожен ранок починався однаково.

Леді Маргарет Ешфорд, вдова барона Річарда Ешфорда, була господинею старого, трохи занедбаного, але все ще величного будинку. Її родина колись мала значні статки, але час і невдалі інвестиції зробили своє. Тепер вона утримувала маєток переважно за рахунок кількох пожильців, серед яких Еліан був найпочеснішим — завдяки прямій рекомендації та щедрій оплаті від Імперського географічного товариства.

Він швидко вмився холодною водою, одягнув свіжу сорочку, жилет і темно-сірий костюм. Коли спускався широкими дерев’яними сходами, у повітрі вже пахло свіжим хлібом, яєчнею з беконом і міцним чаєм.

У світлій їдальні, біля високого вікна, за столом уже сиділа леді Маргарет. Сиве волосся акуратно зібране, спина пряма, хоча роки давалися взнаки. Поруч із нею сиділа її старша онука — Емілі, двадцяти чотирьох років, яка час від часу приїжджала з Лондона, де служила фрейліною при королівському дворі.

— Доброго ранку, пане Грейс, — усміхнулася леді Маргарет тепло, але з тією ледь помітною розрахунковістю, яку Еліан уже навчився розпізнавати. — Сподіваюся, ніч минула спокійно?

— Дякую, леді Ешфорд. Як завжди, у вашому домі спиться чудово.

Емілі ледь схилила голову, вітаючись. Вона була гарною — світле волосся, правильні риси, вихована усмішка. І, як завжди, дивилася на Еліана з тією сумішшю цікавості та сподівання, яку він не знав, як правильно тлумачити.

— Ви знову працювали допізна? — м’яко запитала вона. — Бабуся казала, що ви повернулися вже після півночі.

— Так, міс Емілі. Довелося розбирати один… вельми цікавий документ. А як Мері? Чи не писала вона вам? Ви ж приїхали самі — вона не змогла?

Емілі ледь усміхнулася, але в очах промайнула тінь легкого роздратування.

— Мері пише рідко. Зараз вона повністю зайнята в школі благородних дівиць. Каже, що готує себе до «вищого покликання».

Леді Маргарет налила Еліану чаю в тонку порцелянову чашку і тихо зітхнула.

— Моя молодша онука завжди була трохи… незалежною. Але я все ж сподіваюся, що одного дня вона зрозуміє: справжнє щастя не завжди ховається в книжках і амбіціях.

Вона подивилася на Еліана з особливою теплотою, яку він уже добре знав.

— Ви надто багато працюєте, пане Грейс. Молодій людині потрібен не лише розумовий, а й… душевний відпочинок. Чи не так, Емілі?

Онука ледь почервоніла і опустила очі в тарілку.

Леді Маргарет уже давно бачила в ньому ідеального кандидата — ввічливого, освіченого, з добрим становищем. І не приховувала, що була б рада, якби він зацікавився котроюсь із її онук.

Еліан ввічливо усміхнувся, але всередині відчув знайоме легке стиснення. Він знав, до чого ведуть ці натяки. І, чесно кажучи, це було… приємно. Але водночас — незручно. Він не мав часу на залицяння. Принаймні досі не мав.

Сніданок минув у спокійній, майже родинній атмосфері. Еліан відповідав на ввічливі питання, хвалив кухарку, коротко розповідав про свої останні дослідження. Але думки його постійно поверталися до карти, що лежала тепер у його кімнаті, зачинена у шкіряній теці.

Коли сніданок закінчився, він підвівся.

— Дякую, леді Ешфорд. Якщо дозволите, сьогодні я знову повернуся пізно. Маю… важливу поїздку.

— До маяка на Файф-Нессі? — леді Маргарет підняла брову. — Ви згадували про нього вчора.

— Саме так, — кивнув Еліан. — Хочу зробити кілька замальовок і перевірити деякі деталі.

Він не став розповідати, що насправді шукає. Не згадав про тінь, яка з’явилася на карті вчора ввечері. Це було його — і тільки його.

Еліан знову бачив, як Емілі дивиться на нього. Не зухвало, не нав’язливо — просто з тією щирою, теплою прихильністю, яку неможливо приховати. І бабусиних натяків для цього навіть не було потрібно. Він не хотів давати дівчині марних надій. Не тому, що вона йому не подобалася. Навпаки.

Коли він уже збирався встати з-за столу, Емілі тихо промовила, наче намагаючись затримати його ще на мить:

— Будьте обережні, пане Грейс. Кажуть, на тому маяку останнім часом бувають дивні вогні.

Еліан зупинився на мить, але лише усміхнувся.