Розділ 23

Розділ 23

У Кашгарі вони затрималися на тиждень. Після швидкого переходу до Оша та дійсно непростого подолання перевалу трохи відпочити було саме вчасно.

Кашгар чимось нагадував Ош, тільки у зворотному порядку. Якщо в попередньому місті культури змішувалися, але переважала саме традиційно східна, яку ще називали перською, то в Кашгарі за такого самого змішання стилів більшість уже була від китайських традицій.

Відпочивши та закупившись провізією, загін рушив далі. Дорога від Кашгару до Хотану йшла по межі, уздовж пустелі Такла-Макан та підніжжя гір Куньлуню. Погода саме в цю пору року для подорожі була просто ідеальною. Ані надмірної спеки з пустелі, ані сильних вітрів. У цей час вони переважно дули із заходу, а від них захищали гори.

А старовинні міста-фортеці, розташовані в оазах, давали можливість добре відпочити. Не мало значення, як змінювалася назва закладів від країни до країни. Будь то постоялий двір, караван-сарай чи кечжань по цей бік гір. Архітектура відрізнялася, і подекуди доволі сильно. Дерев'яні чи кам'яні будівлі у декілька поверхів на гостинних або постоялих дворах Русі. Кам'яні чи глиняні караван-сараї на два чи три поверхи. І майже завжди двоповерхові кечжані. Щоправда, тут, уже майже в передгір'ях, усі вони були виключно з каменю, а глиняна черепиця на дахах, яку тут називали феянами, лише додавала монументальності.

Як би не відрізнялися всі ці будівлі зовні та всередині, сама ідея залишалася завжди незмінною. Огороджена територія — байдуже, стіною чи частоколом. Центральний будинок у декілька поверхів для постояльців, зі їдальнею на першому поверсі. Господарські споруди, щоб розмістити товари та коней приїжджих. А найголовніше — безпечний відпочинок.

Менше місяця зайняв цей перехід до Хотану. Та й то стільки часу лише тому, що цього разу подорожували зовсім неспішно, майже так само, як на початку експедиції. Тільки причина тепер була іншою. Поспішати просто не було куди. Зимою чи ранньою весною підніматися майже на п'ять кілометрів над рівнем моря... Є і більш милосердні способи звести рахунки із життям.

Принаймні до травня загін мав залишатися в Хотані. А отже, щойно вони дісталися міста, почали вибирати собі кечжань. Цього разу — особливо ретельно.

Тут, у цьому місті, їх і наздогнав традиційний китайський Новий рік. Два тижні розваг, святкувань та карнавалів.

Забавним було те, що в цьому світі дракони були не лише героями легенд. Але під час святкувань, коли містом проходила хода так званого танцю лева та дракона, дракона зображали чомусь з тілом змія. І це попри те, що справжні дракони, чиє зображення Володимир бачив у цьому світі, були набагато більше схожими на європейські уявлення про цих істот.

А загалом свято Володимиру сподобалося. Особливо останній вечір святкувань. Коли в небо запустили тисячі небесних ліхтарів, це видовище взагалі перевершило всі його очікування. Здавалося, ще трохи — і зоряне небо над містом просто опуститься на землю.

Таке тривале очікування не могло обійтися й без несподіванок.

До їдальні кечжаню, де вони зупинилися, зайшов Сергій і одразу направився до Володимира. Те, як він рухався, вираз його обличчя, а головне — його енергетика вказували на те, що йому щось потрібно. Тільки сам він, схоже, не знав, як розпочати розмову.

Володимир рукою показав йому на окремий столик. Вони сіли й замовили чай. Сергій усе ніяк не наважувався розпочати розмову, а Володимир його не квапив.

Нарешті, схоже, чоловік зібрав думки докупи.

— Володимире... Так сталося, що я, схоже, закохався.

Не піднімаючи очей на барона, нарешті розпочав Сергій.

Володимир лише ледь усміхнувся.

— І хто ж вона?

— Олеся.

Сергій на мить замовк.

— Дівчина настраждалася за своє не таке вже й тривале життя. Я давно її примітив. Вона працює неподалік, у харчевні.

Далі Сергій почав розповідати.

Із його розповіді Володимир дізнався історію їхньої співвітчизниці. Багато років тому, коли Олеся була ще зовсім дівчиськом, на їхній хутір напала ватага, що прийшла з Поволжя. Матір хотіли згвалтувати, батько намагався її захистити — і загинув. Так Олеся разом із матір'ю потрапили в полон. Далі був похід через Астраханське князівство, Каспійське море, а вже на Челекені на них наділи рабські нашийники.

Спочатку їх продали одному господарю, потім іншому...

Мати не бажала приймати те, що їй виділила доля, і тому раз за разом чинила спротив. Тож довго в одного господаря вони не затримувалися.

А нові...

Нові здебільшого водили невільничі каравани. Ірина, так звали матір Олесі, не пережила переходу через Торугарт.

На цьому моментові Володимир мимоволі згадав свої думки, коли дивився на ущелини, долаючи той перевал.

Олеся залишилася сама. На її щастя, вона була ще замала, і як на жінку на неї просто не звертали уваги. Її ще двічі продавали — і ось тепер вона опинилася тут, у Хотані, у служінні в Лао Чжана.

Насправді Олесі, яку тут перейменували на А-Лань, можна сказати, пощастило. Якщо взагалі термін «пощастило» варто використовувати, коли мова йде про дівчину, яка потрапила в рабство.

Бао-Ан-Цзюґуань, по суті, був невеличким шинком без кімнат для постояльців. А Лао Чжан був старим і не жадібним до грошей господарем. Самому йому була потрібна саме робітниця, а як жінка вона його не цікавила. Відсутність кімнат у закладі при цьому не давала йому приводу замислюватися про додатковий заробіток із рабині. Більше того, він навіть не забирав ті мідяки, що їй час від часу перепадали від відвідувачів.

У Олесі була мрія — назбирати грошей і викупити у господаря свою свободу. Лао Чжан знав про мрію дівчини й навіть підтримував її в цьому. Мотиви китайця були цілком зрозумілими. Ті мідяки, що вона час від часу отримувала, для нього нічого не вартували, а от бажання самої дівчини заробити ці гроші були для неї стимулом працювати якнайкраще.

Там, у шинку, Сергій і примітив дівчину.