Розділ 20

Розділ 20

Після бою біля колодязя минуло більше двох тижнів, перш ніж загін дістався Хіви.

Саме Хівійське ханство займало чималеньку територію на мапі світу, але назвати його великим було неможливо. Скільки б сотень чи тисяч кілометрів не займали піски, вони все одно залишалися пісками. Відверто кажучи, якщо брати справжні володіння ханства, то можна було говорити лише про саму Хіву, ще чотири міста ханства та пару десятків невеличких поселень. Усе це було розкидано по оазах: десь вони знаходилися неподалік одна від одної, а між іншими лежали дні дороги через пустелю.

Хіва розкинулася на чималенькій оазі, що виникла завдяки Амудар'ї. Хоча казати «розкинулася» про місто, в якому для економії місця будинки тулилися один до одного, було б, мабуть, перебільшенням. Подекуди вони настільки насувалися один на одного, що навіть трьом вершникам на вузькій вулиці було б важко роз'їхатися. Звісно, це стосувалося переважно бідняцьких районів і частково тих, де жили люди середнього достатку.

А от на стику цих районів та кварталів багатіїв знайшовся підходящий караван-сарай. Простора двоповерхова будівля, велика стайня, здатна вмістити всіх коней — а за їхньої кількості це було далеко не просто, — чималенький двір, і все це за добротною глиняною стіною.

Як і минулого разу, Володимир одразу домовився з господарем, що повністю займає його заклад. Не те щоб він надто переймався через можливих сусідів, але й зайвих проблем, якщо хтось вирішить щось поцупити, намагався уникати. У менталітеті місцевих щось «позичити» у проїжджих було радше гарним вчинком, ніж злочином. А отже, Володимир вважав за краще викласти пару зайвих срібників, ніж ризикувати втратити щось корисне.

Після бою та важкої подорожі через пустелю Володимир вирішив дати своїм людям хоча б тиждень відпочинку. Так, загін був забезпечений як ніхто інший. Одяг та спорядження регулювали температуру тіла. Фляги самі накопичували воду. Артефакти захищали від пилу та піску. І багато, багато іншого.

От тільки сама пустеля від цього не переставала бути пустелею.Сонце над головою та нескінченні бархани, куди не кинь оком, не робили подорож ані безтурботною, ані приємною. Тож рішення про відпочинок було не примхою, а необхідністю.

Хіва вражала контрастами.

Тільки-но йдеш поміж будинків, де люди живуть у кімнатах, не більших за коморки, майже на головах один в одного, а вже за якихось пару сотень метрів — двір із садом та фонтанами.

Бідняки, чиї діти голодними очима, ковтаючи слину, дивляться на простий хліб на прилавку, — і багатії, які можуть просто так, заради забави, жбурнути жменю срібла, щоб подивитися, як ці діти будуть битися за кожну монетку.

Численні прикраси на чоловіках та жінках — і рабські нашийники...

Раби були всюди. Через Хіву проходив знаменитий Шовковий шлях, що ніс багатство, але й найбільші невільницькі ринки так само розташувалися саме на цьому шляху. Багату людину без супроводу пари рабів побачити було вкрай нечасто, байдуже, місцевий це був мешканець чи проїжджий.

Звісно, Володимира та його людей це не стосувалося. Та й узагалі дивитися, як із людьми поводяться немов зі скотиною, було неприємно. Але приказка про чужий монастир та власний статут з'явилася не на порожньому місці. Володимир дивився, зітхав і не втручався. Намагатися силою змінити традиції, що складалися тисячоліттями, було б більшою дурістю, яку складно навіть вигадати.

Тож залишалося просто відпочити декілька днів і рушити далі. Так він, принаймні, вважав. Доки не сталося несподіваного.

На четвертий день перебування в Хіві Володимир відчув, як мітка на одному з його людей почала зникати.

Звісно, на всіх важливих для Володимира людей у їхніх аурах він розміщував енергетичні мітки. Це дозволяло не витрачати час, а одразу астральною оболонкою переміщуватися до потрібної людини, де б вона не перебувала.

Подібні мітки були не лише на людях. Володимир залишав їх на деяких місцях, тваринах — наприклад, на своєму Світязі, — і навіть на речах.

Але зараз мова саме про людей.

На кожному з його загону була така мітка, і просто зараз одна з них почала згасати.

Загалом втратити мітку можна було лише декількома способами.

Її могли зняти, заблокувати або взагалі прибрати з аури. От тільки для подібного потрібно було мати бажання і дуже добре розвинений магічний зір. На таке навіть серед його послідовників були спроможні лише одиниці.

Ну, теоретично, ще подібне міг зробити якийсь досвідчений архімаг.

Був іще один варіант.

Мітка могла зникнути сама, коли руйнувалася аура людини. А таке відбувалося лише тоді, коли та вмирала.

Володимир якраз знаходився в караван-сараї, коли мітка почала згасати. Він одразу зачепився за неї, доки та не зникла повністю, і його астральна оболонка перемістилася до місця події.

Чималеньке приміщення без жодного вікна було освітлене полум'ям факелів. Вони відкидали довгі тіні від людей, що розташувалися по променях візерунка, вибитого просто в кам'яній підлозі.

Тринадцять променів рунної печатки. І на вершині кожного — людина в балахоні з капюшоном, який повністю приховував обличчя.

У центрі був розташований жертовний стіл.

До нього ланцюгами був прикутий Євгеній — його людина. Людина, чий останній подих покинув тіло декілька хвилин тому. З порізів по всьому оголеному тілу кров стікала спеціально зробленими в столі канавками, а звідти — в отвори, пророблені в підлозі.

Аура чоловіка остаточно розвіялася. Володимир спізнився цього разу.

Що саме тут сталося, він розумів краще ніж будь хто. У минулому житті йому також довелося зустрітися з цією мерзенною стороною магічних здібностей.

Відьми та чаклуни. Або прокляті, як їх називали в тій гілці реальності.

Минулого разу він втратив людей. Бойових товаришів. Зараз він теж не зберіг підлеглого.

Лють почала підійматися зсередини, намагаючись захопити його цілком, підштовхуючи прямо зараз знищити все і всіх. От тільки Володимир давно пройшов той етап, коли дозволяв емоціям керувати собою.