Розділ 19

Розділ 19

Підійти до причалу в Челекені фрегат не міг. Надто мала була глибина, але місцеві вирішили цю проблему ще багато століть тому. Щойно корабель прибрав вітрила й став на якорі, до нього одразу направилася плоскодонна баржа.

Володимир тепло попрощався з Фархад-беком, капітаном флагмана флоту Дербенту. За той тиждень, який знадобився кораблю, щоб дістатися Челекену, Володимир багато часу провів із цією людиною на кормовій палубі. Там Фархад-бек спостерігав за ходом свого красеня «Шахіна», що перекладалося як «царський сокіл», — дерев’яна фігура цього птаха прикрашала ніс судна, — і заодно ділився з Володимиром своїми знаннями про те, як живе Каспій загалом, ну і про Челекен зокрема. А зараз ці розповіді були якраз дуже доречними.

Фархад-бек попередив Володимира, що Челекен — це, по суті, суцільне піратське кубло, тож ділити загін він не радив. Щоправда, додав, що правителі острова, хоч і самі вийшли з піратів, порядки тримають жорстко. Тож з одного боку, особливо бешкетувати навряд чи хтось наважиться, а з іншого — пірат він завжди пірат. А загін барона Вірного залишає враження доволі заможних людей. Тому краще, щоб вони трималися разом.

Володимир подякував за пораду й вирішив нею скористатися. Загалом на самому острові їм нічого не було потрібно. От тільки спочатку його треба було перетнути, а потім знову-таки баржами переправитися вже на узбережжя материка. Тобто щонайменше два дні, а то й усі три.

За перший день дістатися до східної частини Челекену таки вдалося. Сам острів дивував. Точніше, порядки що тут були. Сказати, що це дійсно піратське кубло, як його називав шановний Фархад-бек, було не можна. Тут багато простих рибалок та торговців. І от останніх дійсно було чимало.

Значна частина будівель, розкиданих по всьому острову, були або складами, або торговельними лавками. А головним товаром у цих лавках було те, що здобували пірати.

Така крамниця іноді більше нагадувала печеру скарбів, залиту запахами солоної риби, тютюну та перського фіміаму. На брудній підлозі, поруч із діжками чорної астраханської ікри та зв’язками коштовного сріблястого каракулю, лежали важкі сувої перського шовку з Ензелі, що переливалися золотим гаптуванням. А на стіні, між іржавими корабельними ланцюгами, висів дагестанський кинджал із дамаської сталі та масивний, закутий у срібло ріг кавказького тура.

Ну і, звісно, його люди знову щось обирали для себе. То скуштувати щось нове, то якийсь відріз тканини, то нову шаблю. Володимир посміхався. Якщо так піде й далі, то бідні коні просто будуть не в змозі все це перевезти. Навіть магічні тварини мають межу витривалості. Хоча, звісно, поки що до цього було ще далеко.

На ночівлю довелося зняти весь караван-сарай. Прийшлося дещо переплатити, але за його стінами Володимиру було спокійніше. Ще не вистачало, щоб уночі хтось спробував поцупити коней. Хоча навіть так Димитрій виставив чергових, як це робилося в будь-якому місці. Хто знає, що може поцупити злодюжка, якщо добереться до речей загону.

Зранку знову була переправа, тепер уже остання на цьому відрізку дороги. І знову довелося робити декілька ходок. Тож вирушити в путь вдалося лише після обіду.

Володимир навіть гадки не мав, що з того самого моменту, як його загін зійшов із корабля і хтось, не замислюючись про ціну, придбав якусь дрібницю, за ними почали спостерігати.

Як і казав Фархад-бек, пірат завжди залишається піратом. Отже не варто було дивуватися, що, побачивши, як звичайний воїн не рахує грошей, місцеві одразу поставили собі просте питання: а скільки ж тоді грошей у їхнього головного?

Звісно, два десятки добре озброєних воїнів, які йдуть за людиною з перснем мага, — не проста здобич. Але й куш, судячи з усього, можна було зірвати чималенький. От і поскакав гонець до ватаги Сердара.

Тут, біля Челекену, на добу шляху діяла сувора заборона на будь-які напади на каравани. За подібне рада острова карала без жалю. Надто важливою була торгівля. Без неї звозити товар на острів узагалі не мало б жодного сенсу. Тому і запровадили таке правило капітани.

А вже далі кожен відповідав сам за себе.

Аламан Сердара перехоплював каравани за дві доби дороги від острова. Вдалині проглядалися гори Улу-Балкана, а тут був єдиний на всю округу колодязь.

Місце було ідеальним. Жоден караван не пройде повз колодязь у пустелі, якщо до нього можна дістатися. А піщані бархани навколо чудово прикривали засідку.

Ватага Сердара налічувала п'ять десятків шабель, і грабували вони далеко не всіх. Але загін Вірного тут ніхто не знав і не чув про нього, а отже, й шукати їх ніхто не стане. Не перший і не останній загін, що залишиться назавжди в пісках Каракума.

Щоправда, два десятки досвідчених воїнів — це не звична охорона каравану. П'ятдесяти пустельних бродяг могло виявитися недостатньо, а втрати зробити здобич далеко не такою бажаною.

До того ж маг...

Тож услід за загоном Володимира на материк переправився ще один загін. Цього разу замість палуби під ногами пірати осідлали коней.

Ще п'ять десятків рубак. І головне — у них був свій маг, який мав принаймні відволікти Володимира, доки його людей не порубають у капусту. А те, що тепер, маючи п'ятикратну перевагу, це легко вдасться, ніхто не ставив під сумнів.

Задум був простим і дієвим. Щойно загін Володимира зупиниться біля колодязя, із сусідніх барханів полетять стріли та арбалетні болти. Вибивши таким чином частину воїнів, одразу після цього бійці Сердара атакують загін. І в цей час зі спини підійде загін піратів. У такій ситуації шансів у прибулих не буде жодного.

Залишиться лише поділити здобич між аламаном Сердара та піратською ватагою.

Звісно, про все це Володимир не знав і навіть не здогадувався. Але й про справжню силу його загону нападники також не знали. Тож можна сказати, що обидві сторони перебували приблизно в однаковому становищі.

Ну, майже...

Які напасті можуть чекати на людину в пустелі?