Розділ 15

Розділ 15

Після подій біля Коломиї минуло три тижні. Подорож продовжувалася без якихось особливих пригод. Карпати залишилися позаду, а попереду вже проблискувало Південне море — те саме, яке в минулому житті Володимир знав під назвою Чорного.

Найзручніший маршрут, звісно, пролягав через Кочубій — місто, що було столицею Поморського герцогства. І як би не хотілося Володимиру побачити місто, яке в його минулому світі називалося Одесою і з яким було пов'язано чимало приємних спогадів, дозволити собі таку розкіш він не міг.

Увесь їхній маршрут від самого початку був спланований так, щоб не заходити у великі міста королівства. Велике місто — це маги. Причому подекуди досить досвідчені. А старий і досвідчений маг міг не лише побачити чи відчути незвичайність Володимира. Він міг зрозуміти, що саме являє собою його загін. Цього Володимир хотів уникнути.

Тож столиця герцогства мала залишитися осторонь. Заради цього довелося відмовитися від звичного караванного маршруту й звернути просто до узбережжя. Тут також траплялися села, містечка та торгові поселення. Але серед їхніх мешканців, якщо й зустрічався маг, то навряд чи хтось із них дотягував до звання магістра. Отже, жодних особливих проблем із цього боку Володимир не очікував. Та й узагалі, після останніх трьох тижнів дороги він уже починав сподіватися, що хоча б ця частина шляху мине спокійно.

Звісно, ця ідилія не могла тривати безкінечно. Не ті часи, не ті порядки і не те суспільство. На четверту добу подорожі вздовж моря загін побачив попереду невелике містечко. Над його будинками в кількох місцях до неба тягнулися густі стовпи диму.

Схоже, у поселенні трапилася біда.

Володимир одразу подав знак пришвидшитися.

— Галопом!

Дружинники пришпорили коней. Треба було якомога швидше з'ясувати, що сталося і чи потрібна людям допомога.

Хоча особливої загадки тут не було. У морі, неподалік від берега, стояв корабель зі спущеними вітрилами. А на вулицях містечка нишпорили озброєні люди. Одні витягували з будинків тюки з награбованим майном, інші тягли до берега зв'язаних людей, яких уже готували до завантаження в човни.

Пірати.

У книжках та фільмах його старого світу їх романтизували, називаючи джентльменами удачі. Але Володимир завжди розумів, що за красивою назвою ховалися звичайні розбійники, грабіжники й убивці. А ці, судячи з усього, були ще й работоргівцями. Вони прийшли не лише за майном. Їм потрібні були люди.

У Руському королівстві рабство вже багато століть як було заборонене. Для більшості його мешканців сама думка про те, що людину можна купити й продати, давно стала чимось диким і варварським. Але за морем ця давня й потворна звичка людства подекуди все ще зберігалася. Тож живий товар, схоже, і був головною здобиччю, за якою подібні набіги час від часу приводили чужинців на землі Королівства.

Вузькі вулички містечка зовсім не були пристосовані для лихої кавалерійської атаки. Та й кількість додаткових коней робила подібний маневр безглуздим. Тож, хоч би як поспішав Володимир на допомогу людям, перед самим поселенням довелося зупинитися.

П'ятеро дружинників залишилися біля коней, прийнявши на себе охорону всього їхнього чотириногого транспорту. Решта загону спішилася.

Пірати теж не були сліпими. Не помітити загрозу, що раптом виникла перед ними, вони просто не могли. З іншого боку, їх було щонайменше вчетверо більше. Тож значна частина розбійників із криками та гиканням кинулася назустріч.

У бік дружинників Вірного полетіли арбалетні болти. На обличчях піратів читалося неприховане бажання наживи. Ще б пак — отак, майже на порожньому місці, їм ніби на тарілочці піднесли цілу купу коней, добрих обладунків, зброї та спорядження. А якщо хтось із воїнів переживе бій, то за живого бранця можна буде отримати гарну ціну.

Звісно, пірати чудово розуміли, що і з їхнього боку без смертей не минеться. Але ця братія саме так і жила. Сьогодні ти вижив, рахуєш здобуте срібло й ділиш награбоване. А завтра...

Що ж, морським гадам теж треба було їсти. А відновити команду ніколи не становило особливої проблеми. На таку долю охочих на узбережжі завжди вистачало. Тож вони й бігли назустріч дружинникам із радісними криками, уже подумки ділячи між собою здобич.

Володимир чудово розумів, що арбалетні болти не завдадуть серйозної шкоди ані його людям, ані коням. Захистом він займався особисто. Кожен артефакт, кожна деталь обладунків і навіть кінської збруї пройшли через його руки.

Та й самі воїни мали чималий бойовий досвід. Щоправда, переважно досвід боротьби зі Звірами. Битися з людьми їм досі не доводилося. Принаймні тим, кого цього разу взяв із собою Володимир. У поході були лише ті, хто за останнє десятиліття прийшов до його дружини. Жодного зі старих воїнів, які пройшли службу в королівських військах і встигли побачити людські війни. А отже, помилки в такій незвичній для них битві були неминучими. Ризикувати людьми Володимир не хотів.

— Рушниці до бою!

Пролунав його наказ.

Дружинники миттєво виконали команду.

— Стрільба по готовності. Набоїв не шкодувати.

А далі почалося те, чого цей світ ще не бачив. Якщо не рахувати п'ятірку, що залишилася з кіньми, разом із Володимиром у стрій вийшло шістнадцять стрільців.

У магазині кожної рушниці — по п'ять набоїв. Вісімдесят куль. За лічені секунди.

Перші постріли прозвучали майже одночасно.

Потім друга хвиля.

І ще одна.

Для піратів це було схоже на раптовий удар невідомого. Вони ще бігли вперед, ще кілька митей тому були впевнені у своїй перевазі, а тепер один за одним падали на землю. Більше половини розбійників не встигли пробігти й кількох десятків кроків.

До тих, хто залишився, нарешті дійшло: ця здобич їм не по зубах.

Крики змінилися миттєво. Тепер у них не було ні радості, ні азарту. Лише страх. Напрямок бігу змінився на протилежний. Пірати кинулися назад до човнів, намагаючись якнайшвидше залишити цей негостинний берег. Бранці були забуті. Награбоване майно летіло під ноги. Ще нещодавно вони прийшли сюди за легкою здобиччю. Тепер же кожен із них думав лише про одне — як залишитися живим.