-67-

Ніч опустилася на місто тихо і непомітно, наче хтось обережно приглушив світло, залишивши лише м’які відблиски ліхтарів за вікнами та теплий напівморок у квартирі. Після слів Кості, після того поцілунку, що наче зняв із її плечей усю напругу останніх днів, все інше сталося майже природно, без поспіху і так, ніби вони обоє давно йшли до цієї миті, просто довго не наважувалися зробити останній крок. 

Вони майже не говорили, бо слова здавалися зайвими. Їм було достатньо одного дотику, одного погляду, одного тихого видиху поруч. І це було неймовірно. Костя тримав її так обережно, ніби боявся ненароком злякати чи поранити, хоча в його обіймах було стільки сили і впевненості, що Ада вперше за довгий час дозволила собі просто розслабитися і не думати ні про майбутнє, ні про минуле. Було лише теперішнє. Лише вони, лише їхня мить щастя. 

Його губи торкалися її волосся, скроні, щоки, і в кожному цьому дотику було щось більше, ніж просто пристрасть. Там була ніжність, турбота і дивна, майже спокійна радість від того, що вона поруч. Що вона в його обіймах. Нарешті його. І лише його.

Коли вони зрештою опинилися у спальні, за вікном вже майже не було світла. Місто стихло, і тільки зрідка знизу долинав шум машин. Ада лежала поряд із Костею, поклавши голову йому на плече, і слухала, як билося його серце, як тремтіло його дихання. Його рука обіймала її за плечі, інша легенько торкалася її живота — несвідомо, майже інстинктивно. І це було так приємно, так трепетно і ніжно. 

— Ти не шкодуєш? — тихо запитала вона через якийсь час. Костя навіть не ворухнувся.

— Про що?

— Про все це.

Він повернув голову і подивився на неї в напівтемряві. На вустах заграла лагідна усмішка. 

— Адо, — тихо сказав він, — я шкодував би лише про одне.

— І що це?

Він злегка нахилився до неї. 

— Якби дозволив тобі піти, якби не прийшов сам. Якби не поцілував тебе тоді, коли хотів. 

Вона мовчки дивилася на нього кілька секунд, а потім притулилася ближче. І вперше за довгий час заснула без тривоги в грудях, без зайвих думок та запасних планів на всякий випадок. 

Ранок прийшов разом із сонцем. Світло тихо ковзнуло по підлозі, торкнулося стін, а потім дісталося до ліжка. Ада прокинулася першою. Костя ще спав, лежачи на спині, з трохи скуйовдженим волоссям і тією ж розсіченою бровою, що виглядала тепер майже неприродньо на його вольовому обличчі. 

Вона тихо усміхнулася, пригадуючи все те, що трапилося між ними цієї ночі. Це було по-особливому ніжно. 

— Куди це ти? — хрипко пробурмотів він, навіть не розплющуючи очей. Ада хотіла підвестися, але раптом його рука м’яко обвила її талію.

— На кухню, — тихо відповіла вона. — Хотіла зробити чай.

Костя відкрив очі. Кілька секунд він просто дивився на неї, ніби щось вирішуючи. А потім раптом сів в ліжку. 

— Почекай.

Він підвівся з ліжка, підійшов до піджака, який залишив на спинці стільця ще вчора ввечері, і дістав із внутрішньої кишені маленьку темну коробочку. Ада завмерла. Серце стрибнуло і впало вниз, пульс підскочив і в очах миттєво з'явилися сльози. 

— Костю…

Він повернувся до неї, на мить нервово видихнув і відкрив коробочку. Усередині блиснуло тонке кільце.

— Я взяв його ще вчора, — сказав він. — Але вирішив, що краще зробити це вранці. Бо вчора у нас і так було занадто багато емоцій.

Ада дивилася на нього широко розплющеними очима. Їй не вірилося в те, що відбувається. 

Костя підійшов ближче.

— Я знаю, що все відбувається дуже швидко, — продовжив він. — І я знаю, що у твоєму житті було достатньо помилок і болю, але я не хочу втрачати час, вдаючи, що це просто випадковість.

Він обережно взяв її за руку у свою. 

— Люба Адо, виходь за мене, — В кімнаті запала тиша. Ада дивилася на кільце, потім на Костю і її серце билося так сильно, що їй здавалося, він це чує. Весь світ це чує. 

Вона повільно видихнула, лише на мить прикривши повіки. 

— Костю, я не можу…

Він насторожився. 

— Я не можу.

В його очах на мить промайнуло щось схоже на розгубленість.

— Не можеш?

Ада м’яко стиснула його пальці.

— Не тому, що не хочу, — сказала вона. — А тому, що не хочу, щоб ти робив це через вагітність. 

— Я роблю це не через вагітність.

— Впевнений? — запитала вона і він кивнув. — Але все одно, я не хочу поспішати, — додала і подивилася йому прямо в очі.

— Давай проживемо цю вагітність разом. Давай дійсно пізнаємо один одного без поспіху, без сторонніх і тиску ситуації. Хоча, я розумію, що це буде не просто. 

Її голос став тихим, ніжним, і впевненим. 

— Я хочу, щоб коли ми колись одружимося — це було правильно. Не тому, що так склалося, а тому що ми обоє цього хочемо.