Початок

Це було так давно, що навіть старі верби над Дніпром ще були молодими гілочками, а сивохвості чорти були босоногими парубками і соромилися своїх рогів. У ті давні часи жив собі молодий козак на ім’я Василь — ще не козак, а радше парубок із серцем гарячим, як свіжоспечена паляниця, і з мріями настільки великими, що в жодну селянську хату вони б не влізли, як не пхай. Не відав він тоді, що його проста, здавалося б, дорога до Січі, стане початком історії, яку потім переповідатимуть біля вогнищ, перебільшуючи разів із десять і приписуючи всяку чортівню. Було це влітку — такому спекотному, що навіть сонце здавалося лінивим і повільно перекочувалося небом, мов жовтий гарбуз по городі. Пахло сіном, медом і далекими пригодами. Василь того дня прокинувся ще до півнів — серце його калатало, наче хтось у грудях бив ложками по казану.

У рідному селі його вже нічого не тримало. Батьків давно забрали хвороби, дівчата порозбігалися за заможніших, а пан, мов шуліка, прибрав до рук і стару хату з перекошеним дахом.

— От і вся моя спадщина, — зітхнув Василь, дивлячись на порожнє подвір’я, звідки навіть кіт колись утік до сусідів.

Трохи поміркувавши — рівно стільки, скільки треба справжньому козакові, — він вирішив: досить бути селянською тінню. Піде на Січ, стане козаком, здобуде славу, а може, й таке прізвисько, що вороги тремтітимуть, а дівчата шепотітимуть ночами.

Дорога була довга й норовлива, то стелилася рівненько, мов нова свитка, то звивалася, мов п’яна гадюка. Інколи Василь підсідав до чумаків — добродушних чоловіків із обвітреними обличчями та нескінченним запасом оповідок. Їхні вози скрипіли так жалібно, що здавалося — от-от заговорять людським голосом:

— Ех, хлопче, не поспішай… життя й без того тебе наздожене! Чумаки розповідали про степових духів, що плутають дороги, про русалок у тихих затоках і про козаків, які одного разу так гучно гуляли, що навіть місяць злякався й сховався за хмару. Дехто пропонував Василеві роботу:

— Будеш мішки тягати — заробиш на чоботи!

Але він лише хитав головою.

— Дякую, дядьку, але мене чекає Січ. Там моя доля.

Ішов він далі, під сонцем, під зорями, інколи бурмочучи собі під ніс героїчні промови, ніби вже стояв перед військом. Так потроху й дістався до паланки. Серце в грудях тьохкнуло — ось вона, козацька земля, де, кажуть, навіть повітря пахне порохом і волею. Попрощавшись із чумаками та побажавши їм легкої дороги й вдалої торгівлі, Василь ступив у невідомість Січі.

Біля входу стояв курінний отаман, кремезний чолов’яга з такими вусами, що на них, здавалося, можна було сушити рушники. Сонце відбивалося в його очах, а на обличчі блукала хитра й загадкова усмішка.

— З яких країв будеш, парубче? — прогримів отаман голосом, від якого навіть горобці з паркану позлітали.

Василь поправив шапку, намагаючись мати мужніший вигляд.

— З Умані я.

— А навіщо ж козаком стати хочеш?

— Та… у селі нудно стало. Щастя вирішив пошукати в козацькій справі. Начебто й м’язів вистачає.

Отаман примружився, оглянув хлопця з ніг до голови, покрутив пишні вуса.

— Щодо сили ще можна посперечатися, — буркнув він, а тоді засміявся так, що вуса затанцювали. — А як тебе звати?

— Василь.

— А прізвисько маєш?

— Немає в мене прізвиська.

Отаман хитро підморгнув.

— Це добре… але для тебе погано. Бо без прізвиська тут довго не живуть. Він випростався й гордо мовив: — А мене клич Микола Босоногий. Бо якось так тікав від бусурманів, що й чоботи загубив, а все одно втік!

І тільки тепер Василь нарешті помітив те, що спершу пройшло повз його увагу: курінний отаман стояв просто перед ним… босоніж. Не в личаках, не в дірявих чоботях — а так, ніби щойно виліз із річки й забув взутися. Його стопи були широкі, загартовані, з потрісканою від степового сонця шкірою, наче стара козацька мапа з усіма битвами й переходами.

— А що… козакам чоботи не дають? — обережно поцікавився Василь, наче боявся образити святиню.

Микола Босоногий повільно опустив очі на свої ноги й розчулено подивився на них, поворушив, мов корінням у рідній землі, і глянув на Василя.

— Дають, — відповів урочисто. — Але так краще землю-матінку відчувати. Вона мене не раз рятувала. Коли треба поспати, вона м’яка стає. Коли голод — грибами й корінцями підгодовує. А коли ворог підкрадається — холодом попереджає.

Василь мимоволі зиркнув під ноги, ніби чекав, що земля зараз заговорить. Потім перевів погляд на власні розтоптані, потріскані чоботи, які вже більше нагадували двох поранених жаб, ніж взуття, і тяжко зітхнув.

— Я ж думав… що тут видають спеціальний козацький одяг. Ну там, шаровари, жупан… може, ще й шаблю з карбуванням.

Микола спершу кліпнув очима, а тоді як розреготався! Сміх його покотився подвір’ям, налякав курей і, здавалося, навіть старий тин похитнувся.

— Ой хлопче! — витер він сльози кулаком. — Це ти, мабуть, до пана в наймити зібрався, а не в козаки! Тут нічого задурно не падає з неба, хіба що інколи град.

— То виходить… і зброї не дають? — очі Василя стали круглими, мов миски.

— Та не переймайся так, — усмішка отамана стала ще ширшою й підозріло доброзичливою. — Як у похід підеш, то собі у бусурманів і набереш: і шаблю, і шапку, і чоботи, а якщо пощастить, ще й срібну ложку.

— Ви ж мені баки забиваєте… — пробурмотів Василь. — У людини й бажання козаком стати відпаде. Добра душа може й злякатися таких труднощів.

— А ми нікого не змушуємо, — знизав плечима Микола. — Ти маєш бути козаком у душі. А якщо в душі лише вареники та тепла піч — то краще додому.

Василь почухав потилицю.

— А передумати можна, якщо не сподобається?

Отаман повільно покрутив вуса, ніби накручував на них страшну історію.

— Передумати? Можна, — мовив нарешті. — Але виженуть тебе з голою сракою, без чобіт, без честі та без поваги. І назад дороги вже не буде. Та й допомоги від товаришів не дочекаєшся — козаки не люблять тих, хто тікає.