***13

Ступають крок за кроком ідучи у сяйво. Ось ще один крок і ще один. Незчулися, як зупинилися біля того самого пенька, біля якого відбулася зустріч кошеняти з дівчинкою.

— Ой. Так швидко? А де ж Хоробрик? — Надійка озирається на всі боки.

— Ми уже прийшли. Йому, мабуть, сюди не можна. Я сумуватиму за тобою, подружко, — жалібно промовив Зірколап. Підстрибнув та обперся лапами на коліна дівчинки.

Надійка взяла його лапки у свої руки та присіла на пеньок. Пестить тварину.

— Мені тебе, Зірколапе, теж не вистачатиме, — обійняла чотирилапого друга. Слізки покотилися по щоках дівчинки.

— Ну, ти чого? Ми ж обов’язково будемо бачитися. Ти тільки приходь на це місце та клич мене і я завжди почую твій поклик, — заспокоює рисеня. Лизькає за щічки.

— Так, будемо бачитися. Я приходитиму. Обіцяю, — втирає обличчя.

— Надя! Надійко! Дівчинко моя, ти де?! — почувся жіночий голос десь за кущами.

— Це бабуся мене шукає, — дівчинка насторожилася.

— То мені уже час. Не можна, щоб нас бачили, — Зірколап ще декілька разів облизав обличчя дитини та побіг десь у глибочінь лісу.

Через якихось пів хвилини жіночка поважних літ уже стоїть перед Надійкою.

— Дитино моя, ось ти де. А я уже всі околиці обходила, у пошуках тебе. Не лякай мене більше так. Слава Богу, що ти не заблукала і все гаразд, — бабуся обдивляється чи з малою усе гаразд. Взяла дитя за руку й веде з лісу.

Ще довго бабця щось бурмотіла про те, що небезпечно, що хижі звірі тощо.

Але Надійка не дуже звертає на це увагу, позаяк знає, що тепер часто навідуватиме свого нового друга. Зірколап, Вогнелиска, Хоробрик та все дійство, що відбулося з ними, назавжди залишаться у її серці.

7.05.2024.