***11

Ось вони й пройшли ту стежину, що веде до озера падаючих зірок.

Ця дивовижна місцина розташована між декількома горами. Вони окутали невеличке озерце з усіх боків, неначе вода у склянці. Навколо німа тиша, ніби жодна пташина, комашка чи вітерець не в змозі порушити спокій. Рясно буяють трави, які здаються оранжево-зеленими у передвечірній самотності.

Неподалік угледіли не дуже великого чорного дракона,  який дрімає у прохолодній рослинності.

— Який він милий, — прошепотіла дівчинка. — Я б з радістю його попестила.

— А потім він тебе зжер би, — не дуже оптимістично додало рисеня.

— Перестаньте розмовляти, бо розбудите своїм галасом усіх. Нікого тут не потрібно чіпати. Ходімо краще й заховаємося он під тим деревом, — вказала лисиця в інший бік від дракона.

Так і зробили, як веліла матір.

— Як цікаво, що озеро має форму серця. Я ще ніколи не бачила таких водоймищ, — знов пробурмотіла дитина.

— Он, дивіться! Вана теж спить. Це срібляста фея. Коли відпочине, то буде охоронницею не тільки озера падаючих зірок, а й усіх снів, — вказує лапою у велику квітку яскраво-рожевого кольору, у якій, дійсно, спить маленька феєчка.

Тихцем пройшли до кущика.

— Ти, Зірколапе, вкрадеш книгу, як тільки дракон піде воду пити. Надійка на варті буде і як тільки ще хтось наближатиметься сюди — дасть знати. Я охоронятиму тебе, та слідкуватиму за драконом і феєю. Усім зрозумілий план дій? — Вогнелиска розповіла, як діятимуть.

Рисеня і дівчинка кивнули на знак згоди. Принишкли в очікувані подій.

Ось уже й сонце майже сховало свій облік за обрій. Дракониха розплющила очі, підняла красиву зубчасту чию, а уже через деяку мить її крила розправилися й вона перелетіла до озера, щоб напитися води. І як тільки уста торкнулися рідини — на землю розпочали падати зірки. Вони падають з неба та залишають сліди на землі. Це неймовірна краса, якої друзі ніколи не бачили.

Вогнелиска вказала лапою у ту сторону, де ще декілька хвилин міцно спав дракон, а зараз лежить якийсь постулат та сяє яскраво-зеленим кольором.

— Нам потрібно його дістати, — прошепотіла ледь чутно.

Зірколап тишком-нишком, крок за кроком йшов до книги. Ледь чутно ступаючи по холодній траві. Ось-ось і книга буде у нього.

Але усе пішло не за планом. Точніше саме за ним, але не їхнім.

Дракониха почула неладне та мерщій рушила повертатися назад.

Вогнелиска вчасно зрозуміла, що небезпека нависла над Зірколапом. Вона кинулася щодуху на рисеня та відштовхнула його разом з книгою, а сама ледь ухилилася від вогняної лавини подиху істоти. Ось уже лисиця та її назване дитинча котяться униз із пагорба. Рисеня міцно вчепилося лапами у книгу. Коли здається, що нещастя не минути, як нізвідки взялося зелене сяйво й ці двоє приземлитися, не мав на м'яку перину.

— Не смій цього робити! Зорісе, я наказую тобі! — вигукнула Надійка, нагороджуючи іменем величезного дракона, який має чорне лускате тіло та вогненні очі. — Ти не маєш права їх нищити. Ти ж є покровителем зірок і нічного неба. А ім’я твоє означає “той, хто несе світло”. Ти готовий позбутися свого призначення?

Дракон залишив Вогнелиску та Зірколапа й наближається до дівчинки.

— Зорісе! Ти заслуговуєш бути тим, хто несе світло, а не прислужником чародія, — підняла руку догори.

Величний дракон уже наблизився до дитини та обнюхує її. Великі вогненні очі намагаються роздивитися дівчинку.

Ось уже заніміло тиша наповнила усе довкола. Надійка дивиться прямісінько в очі тварині. Дракониха врешті здалася та нахилила голову, щоб дитина її попестила.

Друзі здихнули з полегшенням.

Нізвідки взялося сріблясте сяйво та мерехтить у напівтемряві.

— Луніс, ми раді з тобою познайомитися, — промовила дівчинка до сріблястих іскорок, які то з'являються, то зникають.

— Ми не хочемо зробити нічого лихого ні тобі, ані Зоріс, — сказала Вогнелиска, обережно підходить ближче. Зірколап поклав книгу на траву й ліг на неї.

— Пробачте нам за те, що вкрали книгу, але ми тільки хочемо визволити усіх з озера падаючих зірок, — дівчинка намагається помиритися з охоронцями водойми.

Луніс мовчки підлетіла та вказує пальцем на рисеня.

— Зірколапе, феї потрібно, щоб ти встав із книги, — лисиця звернулася до кошеняти.

— Але... — не подобається ідея.

— Віддай, — просить Надійка.

Зірколап скорився та відійшов від книги. Луніс підлетіла до неї та розгорнула десь у середині. Зелене сяйво розлилося довкола, освітлюючи й так світле озеро, у яке час від часу падають зірки та залишають свої сліди.

 — Не смійте! Я вас усіх закрию у цій рідині, — нізвідки взявся чарівник. Змахнув своєю покрученою паличкою. Книга вмить опинилася у його руках.

— Лісовик-чарівник? — скрикнула Вогнелиска та вискалила свої зуби.

— Як бачите. Легко ж було мені одурити вас. Вовк погано піддається чарам, але я майстер своєї справи. Весела вийшла гра, — походжає вільно уже біля своїх заручників.