Вогнелиска прокинулася першою. Підскочивши від несподіванки, що сонце уже от-от зайде за обрій і вони спізнюються, заходилася будити друзів. Зірколап насилу змусив себе розплющити втомлені оченята, як лисиця заходилася пробуджувати Надійку та Хоробрика. Тепер уже рисеня і дівчинка потирають очі та намагаються зрозуміти, що ж бентежить Вогнелиску.
— Мерщій! Потрібно поспішати до озера падаючих зірок, бо ніч наближається, й дракон може прокинутися з хвилини на хвилину. Хоробрику, прокидайся! — як не намагається пробудити вовка, але все марно. Той спить, ніби вічність огорнула його сни.
— Потрібно йти без нього, — промовило рисеня.
— Ми ж не можемо його тут покинути, — заперечила Надійка.
— Але й часу в нас обмаль. Тому пропоную залишити його під цим кущем. Вовк тут свій серед своїх. Думаю, що не пропаде. А коли будемо повертатися додому, то візьмемо його із собою. Мабуть, до того часу уже й виспиться, — лисиця підтримує думку Зірколапа.
Надійка вимушена погодитися із більшістю, хоч у людському житті, мабуть, так би не вчинила.