***9

— Сюди! За мною! Я проведу вас, — пікнуло маленьке мишеня та подалося десь у глиб тунелю.

 Подорожувальники вибором не мають можливості перебирати, тому поповзли по тісній щілині слідом за тваринкою. Здається повзли у темряві, а мишка тільки пікала та підганяла. Ось, нарешті,  й замайорів вихід і пробилося сонячне світло у нірку. Отвір стає все більшим. Першим, з острахом, у передчутті чогось незвичайного, вибрався Хоробрик, позаяк знав куди веде дорога ця. Слідом за ним показалася голова Зірколапа, потім Надійки, а далі й Вогнелиска викараскалася зі схованки.

— І куди це нас занесло? — буркнула лисиця.

— Ой, пробачте, друзі. Це я вас привела сюди, — запікала мишка, тупочучи біля них.

— О, ти диви. Та це ж Марвишка, — пригадав Зірколап.

— Що ми тепер будемо тут робити? Де ми зараз? — запитує дівчинка.

— Ми у гостях у духа лісового. Маємо бути обережними. Це він живе на цій горі. Кажуть, що буває злим та сердитим, — промовив Хоробрик.

— Так, буває. А тобі, вовче, не личить плітки збирати. Всяке трапляється на моєму шляху, — озвався старечий голос.

Друзі від несподіванки швидко оглянулися. Бачать перед собою старого, але мудрого, згорбленого чоловічка поважних літ. Шкіру має зеленого кольору, коричневі очі та довгу бороду. Одягнений у старе лахміття кольору хакі.

— Радий вітати вас на своїй горі, — звернувся до мандрівників.

— І ми раді знайомству з Вами, — Вогнелиска прихилила голову перед старим, а слідом і решта друзів зробили те саме.

— Марвишко, ступай та будь на варті. Але думаю, що нам ніхто не завадить. День зробить свою справу, — пробубонів старий.

Мишиняти й слід простиг після цих слів.

— Вам не потрібне ім'я? — запитує дівчинка. — Чи ви нас не за цим покликали?

— У мене воно нікуди й не дівалося. Зореніч не настільки сильний, щоб відібрати його у мене.

— Зореніч? — запитує Вогнелиска.

— Так. Зореніч. Це чаклун, який відібрав імена у всіх. До речі, у долині дня від теж порядкував.

— Але ж це тільки казка, — Зірколап промовив.

— Для когось казка, легенда, оповідка, а для нас це життя, — дідок спростував версію неправди.

— А чому ви нам допомагаєте? — насторожено запитує Надійка.

— Бо я уже старий. Не хочеться залишати світ у такому хаосі. От як тільки зрозумів, що ви прийдете, то вирішив надати вам руку своєї допомоги. У нас біля озера падаючих зірок живе дракон, що охороняє книгу, та спить на ній. Чарівник украв її у долині дня. Окрім цього йому допомагає срібляста фея. Вона знає мову, якою написано ці заклинання та є охоронницею озера. Вам потрібно забрати книгу у дракона та домовитися із феєю, щоб прочитала закляття, — старець розповідає про таємницю і магію тутешнього лісу.

— Як нам пройти до озера? — запитує Вогнелиска. 

— Вовк знає куди йти. Проведеш їх.

Хоробрик перелякано опустив голову.

— Побачте за цікавість, але навіщо чаклун забирає імена? — Зірколап не розуміє мети.

— Бо, мій друже, той, хто немає ім'я — немає нічого, — промовив дідок і зник, ніби ніколи його й не було.

— Але... — хотіла запитати щось лисиця, а старого й слід простиг. — Ну і? Що ж нам тепер робити?

— Потрібно дочекатися вечора, але не смерканку. Й піти до озера падаючих зірок. Коли дракон прокинеться, й спросоння піде пити воду, ми украдемо книгу, домовимося із феєю, — говорить вовк.

— Звідки ти знаєш, що потрібно робити та куди йти? — недовірливо промовила Вогнелиска. Не звикла довіряти тутешньому середовищу.

— Я не знаю звідки мені це відомо, але думаю, що це буде правильно.

— Мамо, у нас вибір не великий, тому мусимо довіритися Хоробрику й лісовому духу, — Зірколап намагається розвіяти сумніви лисиці.

— Нам потрібно імена ще багатьом подарувати, — втрутилася у розмову дівчинка.

— Ви праві, ми маємо продовжити допомагати жителям долини ночі, й повинні діяти разом, — погоджується Вогнелиска.

— Тоді потрібно рухатися вперед, бо у нас ще багато справ, — підсумовує вовк.

Друзі вирушили у подорож до озера падаючих зірок. Усіх кого зустрічають на своєму шляху нагороджують.

Шлях до озера падаючих зірок пролягає через скелисту гору. Але це не біда, позаяк Хоробрик знає, що між горами є невеликий прохід, й пройти його зможуть тільки в день. Усі охоронці виснажені, сплять. Уже й вони самі ледь тримаються на ногах, однак дійти до проходу їм просто необхідно,  а там і перепочити можна буде, сховавшись під кущем. Долина ночі, немов поринула у тихий спокійний денний сон.

На щастя, нічого страшного не трапилося під час мандрівки до перетину двох гір, тому друзі уже за якихось дві години дійшли.

— Як тут красиво! А квітів скільки? Це просто неймовірно! — Надійка бігає від однієї рослини до іншої, обнюхуючи їх.

— Краса просто незрівнянна, — погоджується Зірколап та мерщій кидається наздоганяти дівчинку. Весело борсаються у квітучій трав'янистій рослинності.