***7

Не встигли друзі пройти й декількох метрів, як їм на зустріч уже звідусіль біжать звірята. Попри страх бути ув'язненими, вони хочуть здобути імена.

Ось уже обступили дівчинку з усіх сторін та галасують:

— Мені, можна мені ім'я? — чути десь із юрби тоненький голосок.

— І я хочу! Можна й мені?

— І мені...

— І я... не забудьте про мене!

— Тихше-тихше, жителі долини ночі. Ми раді, що ви всі прийшли сюди, але потрібно по черзі йти, — Хоробрик втихомирює звірята.

— Надійка ж не зможе у такому галасі вигадати найменування,  — Зірколап також взявся вгамовувати юрбу.

— Агов, товариші, нумо стаємо в чергу, щоб не подушили один одного. До речі, будьте напоготові, позаяк у будь-який момент вовки-охоронці можуть повернутися із походу. Ранок наближається! — Вогнелиска вирішила не гаяти часу, а чітко розповісти про подальші дії кожного.

Після цього всі стихли, бо й справді вовки от-от повернуться.

Дівчинка взялася до роботи. Тваринки підходили одне за одним і Надійка кожного нагороджувала незвичним найменуванням. Звірі радісно із подарованими найменнями розбігалися у домівки.

Мандрівниця добряче втомилася від таких дарунків, адже їх потрібно було дати ім'я від щирого серця і таке, щоб було красивим. Звірі приходили різні: білки, ласки, їжаки, змії, сови, ведмеді, олені, козулі, лосі, єноти, єхидні тощо. Їх було скільки, що не видно ні кінця ні краю охочих отримати дар.

Ось уже коли сонце майже виступило на обрій звірята втомлені, але щасливі, що всі хто хотів отримали імена, порозходилися відпочивати.

Коли найменування отримала остання тварина, то несподівано налетів холодний вітер. Вогнелиска відразу зрозуміла, що відбувається.

— Мерщій, он до того дуба! — показує лапою у сторону дерева, яке стоїть осторонь від решти. — Це повернулися вони!

Ніхто не наважився сперечатися із лисицею. Усі що є духу кинулися бігти, щоб заховатися біля дерева.