***6

Долина ночі — це таємничий світ, де сутінки обіймають землю, а зірки розцвітають на небі, наче білі квіти.

Долина у середині урвища розкривається перед друзями, ніби сторінка витягнутого забутого альбому. Вона виглядає, неначе приховує свої таємниці під вуаллю туману та ранкового сонця.

Зелені луки розкинулися по обидва боки, наче віддають шепіт природи. Річка, яка виливається здалеку, пливе спокійно, обіймаючи береги своїми водами. Високі дерева стоять вздовж річки, їх гілки сягають до води, ніби вони хочуть доторкнутися до її таємниць.

Друзі спустилися у долину після довгої подорожі. Місяць світить високо на небі, і його промені пробиваються крізь гілля дерев, створюючи маленькі світлі плями на землі.

Йдуть тихцем, ступаючи крок за кроком по кам'янистій стежині.

Першою їм на шляху трапилася мала та сіра мишка.

— Ви хто такі? Пі-пі-пі! — запікала з усієї сили.

— Тихше-тихше, це я,  Хоробрик, — уже звик до нового імені, —  тобто вовк! — заспокоює тваринку.

Мишеня умовкло.

— Я друзів привів. Це Зірколап,  він наш. Ось, поглянь, у нього зірка така як у нас усіх на грудях. Цю дівчину звуть Надійкою, а лисицю — Вогнелискою, — розповідає вовк.

— Ми й тоді подаруємо ім'я. Тобі подобається — Марвишка? — дівчинка запитує.

— Це-це... мені... воно моє? Ти нагородила мене іменем. Марвишка... мені дуже подобається, — радіє мишеня.

— Зроби нам послугу, будь ласка. Позви всіх друзів своїх, щоб я і їм імена подарувала, — просить дитина.

— Тільки охоронцям не кажи. Зрозуміло? — додала Вогнелиска.

Мишеня тільки кивнуло голівкою та миттю зникло десь за кущем.