***5

На щастя, Часовий гай не діє на своїх жителів долини ночі. Це таке місце у глибині лісі, де живі сутності потрапляють у свій сон. Ті, хто втрапляє туди може відчувати, що минуло уже кілька годин, а насправді пройшло лише декілька хвилин, і навпаки, декілька годин, як декілька хвилин. Такі місця називають зміщеними у часі й час тут рухається зовсім по-іншому.

Чи багато, чи мало часу пройшло після того, як друзі потрапили у Часовий гай — не відомо. Але початку рано чи пізно має бути закінчення. От і цього разу першою прокинулася Надійка. Мабуть, її сон був найлегший і вихід із нього знайшла швидко.

Дівчинка озирається на всі боки, намагаючись зрозуміти, де вона і що трапилося. Спробувала встати, але на її ногах міцним сном огорнутий Зірколап.

— Ей, друже, прокидайся! — намагається розбудити, але марно.

Неподалік них дрімає руда красуня-лисиця.

— Вогнелиско, ти теж спиш? — звернулася до неї. — Що ж це відбувається? Друзі, прокидайтеся, бо мохом тут поростемо усі, — намагається розбудити хоч когось. Потім, розуміючи, що все марно, обіймає коліна руками, плаче: — Ну і? Що прикажете робити тепер? Я ж сама без вас не виживу у цьому темному лісі, — голосно схлипує.

— Надю, чому ти плачеш? Тебе що хтось образив? — почула поряд знайомий голос.

— Ні, ніхто мене не ображав, – підняла голову від здивування. Схлипує. — Що? Зірколапе! — кинулася обіймати рисеня. — Ти прокинувся! А я... я думала, що залишилася зовсім одна тут у лісі.

— А я що довго спав чи що? — дивується. — Я ж тільки зловив метелика, який дражнив мене. А потім відпустив його. Це ж хвилин п'ять не більше, як очі примружив.

— Не знаю чи п'ять хвилин із того часу пройшло чи ні, але я уже добрих пів години вас буджу. До речі, я ж теж спала.

Зірколап, не слухаючи Надю, кинувся до лисиці:

— Мамо, прокидайся! Потрібно рухатися далі. Вставай! — уже облизує Вогнелиску.

Дівчинка хотіла, було, щось зауважити, але умовкла. Обоє почули шурхіт неподалік входу у нору-печеру. Кошеня випросталося, настовбурчивши вуха та підготувалося до захисту.

У проході з’явилася постать на чотирьох лапах, із двома настовбурченими вухами та довгуватою мордою. Це вовк. У сяйві світлячків він здається ще страшнішим та загрозливішим, ніж є насправді.

— Це ж я, Хоробрик. Ви що не впізнали чи що? — весело промовив.

— Ми... ми думали, що це охоронець долини. Справжній вовк, — рисеня ледь змогло промовити.

— А я що не вовк по-вашому? — дивується тваринка.

— Ти теж вовк, але ти добрий, а вони злі. Ти наш Хоробрик, — дівчинка пояснює різницю.

— Я думав, що ви уже ніколи не прокинетеся. Ходжу сюди уже три дні, а ви все спите й спите.

— Скільки? Три дні? — сполохано вигукнув Зірколап.

— Так, три дні, — підтвердив вовк. — А-а-а, ви ж не знаєте,  що потрапили у Часів гай. А де Вогнелиска? — перевів тему.

— Мама ще спить, — сумно відповів Зірколап.

— Це погано. Лихий час для сну. Чим довше спить, тим більше невідомо чи прокинеться. А там, на волі, — вказав лапою на отвір нори. — Уже казна-що твориться. Усі шукають дівчинку. Хтось хоче її ув'язнити, а хтось — отримати ім'я й назавжди позбутися ярма тривоги та відчаю. Для кожного Надійка — це потреба. Вовки ні за яку ціну не хочуть допустити вашого приходу в долину. Тому зараз як ніколи потрібна допомога старших, — розповідає Хоробрик, що відбулося за час їхнього сну.

 — Потрібно якось маму розбудити, — хвилюється рисеня.

— Ми не в силі цього зробити. Сон має сам відступити. От скільки ви проспали як думаєте?

Надійка промовила першою:

— Ну, я спала хвилин десять. Мені снилося, що я шукаю вихід із лісу.

— І? — доводить до думки тварина.

— Я знайшла його і прокинулася.

— А я спіймав метелика, який мене дражнив,  а потім відпустив і теж прокинувся, — перебив розповідь дівчинки.

— От бачите. Ваші історії дійшли до логічного завершення,  ви отримали бажане у сні й прокинулися. Часів гай завжди знає, що кому потрібно. Шкода, що на мене не діє ця нора, бо я свій. А ти, Зірколапе, — звернувся до рисеняти, — занадто довго пробув у долині дня, тому й піддався чарам Часоваго гаю. Пробачте, що вплутав вас у цю халепу. Я ж не знав, що вона тут. Думав, що це вигадка, — виправдовується вовк.

— Що це взагалі таке? Часів гай? — розпитує дитина.

— Часів гай — це місце... — почулося із-за спини.

— Вогнелика! — викрикнула дівчинка.

— Мамо! Ти прокинулася! — кинувся пеститися Зірколап.

— Це чудово, що ви прокинулися. Тепер можна подорожувати далі, — зрадів Хоробрик.

— Так. Потрібно йти дала. Отже, Часів гай — це місце, де немає часових меж. Скільки я спала?

— Ви проспали три дні.

— Це ще й не багато. Мені здалося, що сон тривав декілька десятиліть, — розмірковує у голос лисиця.