Частина 2. ***1

Частина 2.

Уже через якихось пів години вони були за межами долини Сонцестояння. Тепер їм у груди б'є холодний вітер темного лісу та страху невідомості.

Друзі йдуть далі у глиб густого лісу. З кожним метром здається, що дерева затуляють все більше сонячних променів.

— Нам потрібно дістатися до воріт долини жителів ночі ще до смерканку, — після довгої мовчанки промовила Вогнелиска.

— Мамо, а як ми дізнаємося, що дійшли до воріт? Чи там і справді металеві вони? — цікавиться Зірколап.

— Ні, воротами є двоє дерев-сторожів, — уточнює лисиця.

— Я чула, що дерева-сторожі ростуть у глибині лісу. Вони є наглядачами над усіма, хто входить на їхню територію. Бабуся говорила, що дерева дуже мудрі й передають інформацію одне одному через гілочки та коріння. Кажуть, хто вміє спілкуватися із рослинами, ті можуть дізнатися багато від них, — дівчинка теж дещо знає про дерева.

— Це й справді так. Нам потрібно бути обережними, бо ці дерева-брами не є для нас товаришами. Вони служать ночі, — попереджає Вогнелиска.

— Що ж нам робити? — трохи зніяковів Зіпколап. — Як вони нас пропустять?

— У нас є ти. Вони пропустять тебе, а ти скажеш, що ми разом, тому пройдемо усі. Потрібно буде відгадати загадки.

— Що загадки? Що це таке? — Зірколап насупився ще більше.

— А ніхто не казав, що буде легко. Це їхній пароль. Вони всіх його запитують. Тільки кожної ночі він різний, щоб чужі не пройшли, — мати заспокоює рисеня.

— Не хвилюйся. Ми разом спробуємо відгадати. Загадка — це таке запитання із цікавинкою, закодоване слово, — Надійка теж заспокоює друга.

— Гаразд. Ми ж узялися йти у цю долину, тому потрібно йти, — кошеня погодилося з тим, що легко не буде.

Поки йшли, то й до двох великих дерев-сторожів дійшли. Ось і ніч ступає на поріг.

Лисиця, рисеня і дівчинка стоять біля височенних та широченних дерев, які гордовито оглядають їх, дивлячись згори вниз.

— Зірколапе, ти маєш із ними говорити. У тебе ж зірка на грудях. Скажеш, що ми з тобою, — дає настанови названа матір.

Тваринка кивнула у знак згоди.

— Вельми ша-шановні, де-дерева сто-сторожі, нам потрібно про-пройти у долину ночі, якщо таке мо-можли, — тремтить від боязні рисеня.

— Будь впевненим, бо не пропустять! — шепоче на вухо лисиця.

— Ми бачимо, що ти наш, але вони, ні! — вказують двома великими гілками на Надійку та Вогнелиску.

Зірколап озирнувся та глянув на друзів, ті, своєю чергою, кивнули йому, щоб продовжував.

— Вони зі мною, — набрався хоробрості.

— Якщо так, то слухай загадку, якщо ти один із нас, то відгадаєш, а якщо ні, то вовки вами поласують усіма, — один із дерев звернувся до тварини, а потім до другого дерева: — Бо, гляди, зараз такі часи настали,  що не знаєш, хто свій, а хто чужий.

— Як вовк в овечій шкірі, еге ж! — додало друге дерево та залилося сміхом. — Ге-ге-ге-е-е!

— Як вовк... в овечій... шкірі... ги-ги-ги! — хихотять обидва.

— Ну добре-добре. Гості чекають... Отож скажи мені, син величної господарки лісів та земель долини нашої Рисі, хто без крил може літати, хто немає рук, а може ворота відчинити, і вміє завивати без голосу?

Дівчинка трохи подумала, а потім, перемовившись з лисицею, шепнула Зірколапу на вухо: — Це темрява.

Лисиця також підморгнула кошеняті, у знак правильності.

— Ні, мамо, я не думаю, що це правильна відповідь. Не можуть тут діяти закони дня, якщо вони жити не можуть без ночі. Це вітер, — запевняє рисеня.

І перш ніж Надійка і Вогнелиска змогли хоч щось промовити, Зірколап прокричав до дерев-сторожів:

— Це вітер. Вітер може літати, все відчиняти та говорити без голосу.

— Ти диви, — сказало одне до одного. — Я думав, що він один із них. Але, бачиш, помилився.

— Ми всі маємо можливість іноді помилятися, — промовило друге, а потім додало: — Малий, ти правий. Це вітер. Ти можеш іти далі. Ця долина — це твій дім.

Подорожувальники зраділи та рушили йти в перед, але дерева повністю не розступилися.

— Що не так? Чому ми не можемо пройти, ви ж сказали, що я все відгадав? — дивується кошеня.

— Ти так... а вони чужі, — знов один із дерев вказує на дівчинку та лисицю.

— Але ж я попереджав вас, що ми разом, — очікує на пояснення рисеня.

— У нас тут діють свої закони, хлопче! — пригрозило дерево, яке з права.

— Та чого ж ти? Розбубонівся. Пропусти їх. Що тобі шкода. Все одно схоплять їх там. Чужинців видно далеко, — умовляє товариша дерево те, що зліва росте.

— Ну гаразд, гаразд. Нехай ідуть. Буркнуло та розступилося так, щоб друзі змогли пройти.

Коли уже всі троє були по ту сторону лісу, а темрява добряче заслоняє очі, Надійка обернулася, відійшовши декілька кроків від дерев та промовила: