***3

Дядько кріт і цього разу не залишив своїх гостей у біді й, як завжди, відгукнувся на прохання Вогнелиски. Він вийшов у іншу кімнату свого тунелю, і уже через хвилину повернувся, несучи з собою мішок з горіхами та сухариками. Надійка та Зірколап уже добряче заморилися та зголодніли від таких пригод, тому неабияк зраділи наїдкам господаря.

— Ось, дітки, — сказав дядько Кріт, розділяючи горіхи та сухарики між дівчинкою та рисеням: — Смачного вам! Чим багатий, тим і радий.

Новоприбулі гості подякували йому та прийнялися за вечерю, бо це ж набагато краще, аніж нічого. Дядько Кріт спостерігав за ними, радіючи, що зумів догодити маленьким шукачам пригод.

Коли вечерю було завершено й Зірколап з Надійкою ситі.

— Ну що, діти, ходімо я вас познайомлю із рештою звірят, які теж перечікують ніч у безпеці. Та рятуються від вовків у моєму господарстві, — мовив кріт.

Рисеня та дівчинка нічого не промовили, а лише мовчки рушили за ним.

Коли перетнули невелику частину тунелю, то вийшли прямісінько у простору залу, яка була заповнена різними дикими тваринами, які про щось розмовляли. Серед звірів Надійка побачила: білку, яка щось невпинно намагалася розтлумачити двом їжакам; трьох кумедних зайців, які стояли принишклі у кутку зали та, опустивши вуха, тремтіли; маленьке оленя, що скрутилося майже в клубочок, очікуючи настання тиші та повернення батьків, які патрулюють вхід у печеру; двоє маленьких ведмежат буцали один одного лапами, як діти, які затіяли сварку; сови літали по всіх усюдах кротового помешкання, намагаючись розслідувати безпечність території. Ще чимало дичини було у цій кімнаті: борсук, миші, мама дика кабаниха зі своїм виводком поросят та інші жителі цієї місцини. Дорослі тварини зайняли центральну частину зали та розмовляли про те, як перебороти вовків та помирити день із ніччю. Спочатку вони не звертали уваги на дівчинку, рисеня та крота, які вийшли з тунелю, і продовжували свої розмови.

Але це було до того часу, допоки сорока не почала бити на сполох:

— Людина! Дивіться це ж справжнісінька людина!

— Де людина? Що ти таке говориш? — почали перешіптуватися між собою звірята.

— Хто посмів привести сюди людину? — почувся грубий голос дикого коня.

— Ви не хвилюйтеся так. Це ми з лисицею вирішили її сюди привести. Це лише людське дитинча. Їй теж потрібна безпека, — пояснює кріт.

— Припустімо. А ви не думаєте, що де є люди там завжди небезпека? Я чув, що рись привів у долину людину, але щоб сюди... — не дуже задоволений дикий кінь. Всі навколо умовкли.

— Ні, цього разу це не так. Ви коли-небудь чули про пророцтво? — наполягає дядько кріт на потребі дівчинки.

— Ми то чули, але навряд чи це правда, — насмішкувато промовив дикий кабан.

— Так-от, там сказано, що прийде людське дитинча й дасть кожному з нас ім'я. Тоді ми зможемо урівноважити день і ніч. Там сказано, що завдяки людині сила злих часів втратить свою міць, — наполягає на своєму кріт.

Надійка та Зірколап нічого не наважуються сказати, лише спостерігають. Дівчинка розглядає кожну тварину з хвоста до вух. Виявляється у кожного з них є на грудях біла пляма у формі сонця. "Вони діти дня, а Зірколап — це дитина ночі. Дивно, що вони змогли віднайти спільну мову, адже тут явно не дуже люблять чужинців," — розмірковує мовчки.

— Припустимо, що ви праві. Що нам із цими знаннями робити? — почулося із натовпу.

— Потрібно, щоб ця дівчинка дала кожному з нас імена,  а потім пішла у долину ночі й там теж зробила цю ж справу, — пояснює дядько кріт.

— А чому б їй не почати спочатку із долини ночі? — промовила антилопа.

— Тому, що вони не допустять, щоб пророцтво здійснилися, адже хочуть, щоб темінь панувала у всьому світі, — кріт доводить своє.

— Друзі, що зміниться, якщо ми отримаємо імена? Я думаю, краще щось робити, ніж залишити усе як є. Вовки нас не залишуть у спокої, а так у нас буде шанс все змінити, — проговорила олениця, притискаючи дитинча-оленя до себе.

На деякий час запанувала тиша. Потім звірі почали підходити до дівчинки.

— Що мені робити? — розгублено запитує Надійка.

— Ти маєш дати кожному ім'я. Кожне найменування має бути вибране з любов’ю та надією, нехай воно принесе своєму власнику силу та мудрість, — порадив дядько кріт.

— Добре. Я спробую! — невпевнено промовила дівчинка.

Першими підійшла та сама олениця зі своїм дитям. Надійка вибрала для них гарне ім’я. Наступним був кінь, якому не дуже подобалася ця ідея. Далі уже впевненіше відбувалася ця процесія. Дівчинка протягувала руку та, даруючи імена, торкалася до тварини.

Не зчулися як всі присутні, які були у помешканні крота уже вихвалялися один перед одним новим здобутком. Здається ці звірі стали трішечки щасливіші.

— Ти молодець,  Надю, ти нагородила звірів красивими іменами. Я сподіваюся, їм вони стануть у пригоді, — хвалить дівчинку господар.

— Так, сподіватимемося, що їм воно принесе спокій, — погодилася дитина.

— Ми ж зовсім забулися про Вас, дядьку! Ви ще й досі без імені, — вигукнув Зірколап.