***2

Ці двоє обережно ступають по прохолодному та вологому каменю, відчуваючи, що повітря стає із кожним кроком все прохолоднішим.

На жаль, ліхтаря у Надійки немає, бо хто ж знав, що можна влипнути у таку халепу. Але, як не дивно, темнота закінчилася так швидко, ніби й не розпочиналася, бо уже за декілька кроків у далині майоріло світло. Чим далі вони йшли, тим нижчою ставала стеля й уже майже при самому виході дівчинці прийшлося повзти, щоб вибратися із печери-тунелю. Вилізши, звалилися прямісінько на круглий стіл, який почав пульсувати, сяяти та випромінювати такі промені, що здавалося, замість повітря тут панує пульсування енергій життя. Але уже за хвилину усе згасло і тепер це просто звичайнісінький стіл.

Надійка зсунулася із круглого виробу та почала розглядати зображення, які на ньому були викарбувані. Сонце й зірка сплелися в одне ціле. Але не встигла вона розгледіти усе як слід, коли чує голос приятеля:

– Ти не забилася. Бо щось добряче ми сьогодні гепнулися, зазвичай усе відбувається безболісно. Я просто стрибаю на Сонцеграй.

– Ні, у мене нічого не болить. На що стрибаєш? – не звикла ще до нових слів у своєму не великому словниковому запасі.

— Цей стіл Сонцеграй — це наш охоронець, він не проведе будь-кого у нашу долину. Мабуть, трохи розсердився, що я повернувся із тобою або взагалі, що ходив за межі долини. Мені цього не можна робити, але ж як хочеться усе — на що є заборона.

— Як цікаво, що тут за охоронця слугує стіл Сонцеграй, — дівчинку більше цікавить роль подорожувальниці й першовідкривачки для себе чогось нового, аніж чиїсь заборони. Тому й потрапила у халепу із блуканням по лісі.

— Ось і долина. Я дома! — викрикнув Зірколап та із шаленою швидкістю подався униз, уже не чекаючи нову подружку. Вітер наздоганяє його та свище у вуха, а лапи мандрують вперед, не торкаючись трави.

Дівчинка відірвала погляд від столу-каменя й бачить великі простори долини у низині звивистих невеличких гір. Вітер лагідно грається з її волоссям, ніби планує зробити свою зачіску, а сонце розсіює золотаві промені по зеленому покриву трави.

— Зірколапе, ти де? Зачекай мене! — рись уже досить далеко відбіг від дівчинки.

— Ти встигла? — озирнувся у пошуках подружки. Але Надійки поряд не було, бо вона залишилася далі стояти біля кам'яного столу, і вже майже видніється в далині. Зірколап мусить повертатися: — Ех, не встигла... — спохмурніло подався назад.

— Ти чого не йшла за мною? — з докором запитує друг, коли дійшов назад до Надійки.

— Бо ти...пішов... я...не встигла... — похнюпилася дитина.

— Ходімо разом, бо вже сонце заходить за обрій. Мама буде сварити нас, — протягнув лапу у знак злагоди, а потім вони у двох пішли тоненькою стежинкою, яка в'ється стрічечкою попід річечкою і завершується десь у глибині долини. Краса краєвиду жадає, щоб нею захоплювалися: вузенька річка вздовж усієї долини, а по іншу сторону десь у далині простеляється густий і непробудний ліс. А скільки тут квітів? Ніби ціле море різнобарвних заступає їм шлях. Є одна лише заборона, що вони священні. Квіти у цих краях не можна рвати, а трави тварини використовують для поживи. Про це Зірколап відразу повідомив маленькій мандрівниці, щоб навіть думати не насмілювалася цього робити, бо біду накличе на й так не щасливе поселення.

Уже через декілька хвилин ці двоє були на початку дивного селища тварин.

Усі кого зустрічали на своєму шляху витріщалися на них і шепотіли у пів голосу: «Це людина! Ви бачили? Рись привів сюди людину. Ой, чекай біди!»

Від цих слів Надійці було ніяково, але що ж робити? Темрява наступає нам на п'яти.

Впродовж усієї подорожі до мами Зірколапа, дівчинка побачила та дізналася чимало нового. Багато різних тварин тут мешкають, хотілося б навіть сказати, що вони мають дерев'яні будиночки, в яких весело проводять свій час зі своєю дикою родиною. Але ж ні, насправді дикі звірі в цьому селищі нічим не відрізняється від тих, які живуть там – у лісі, де заблукала Надійка на початку історії. У тварин за житло слугують їх дупла, нори, гнізда чи просто витоптана трава, на якій вони відпочивають. Он білка квапливо научає своїх малих діток, як правильно сушити гриби, а ще через декілька метрів ведмідь доводить свою думку сусіду борсуку про те, що на тій стороні околиці дрімучого лісу малина смачніша, але сусід навіть чути не хоче про подорож туди. «Мені й тут добре! Я сказав не піду, значить не піду!» — огризається товариш.

Ось сім’я зайців зібралася на прогулянку уздовж долини, щоб вигуляти своїх бешкетників, а ті нумо наввипередки бігати, та так, що заледве не позбивали з ніг подорожувальників. Потім витріщилися на Надійку й перелякано вчепилися за батьківські лапи.

Он там такої сварки зчинили дві сороки, що на їх шум примчали майже всі місцеві птахи, щоб дізнатися, що трапилося та рознести новини по всьому лісі.

Ще чимало звірів трапилося їм допоки дійшли до потрібного місця: козулі, буйволи, олені, лосі, зубри, дикі коні, фламінго, страуси, журавлі, лелеки, сови. Долина жила своїм звичним життя, допоки не помічала присутності зайвої у своїй місцині.

— Мерщій біжімо до нори мого дому, щоб мешканці долини не перелякалися ще більше! — після сказаного Зірколап побіг ще швидше знайомими вуличками, дівчинка заледве встигає за ним.

На щастя, бігти було не далеко і, проминувши з десяток чиїхось нірок, рись зупинився: