Глава 1 Дві Параскеви

— Парасю, ти снідати будеш? — гукнула Соломія Безсмертна з кухні.

— Зараз, мамо! — відгукнулася старша донька.

Двадцятиоднорічна Параскева Безсмертна сиділа за письмовим столом і переглядала розклад занять. Вона навчалася на четвертому курсі журналістики й водночас працювала в редакції спортивного журналу.

Поєднувати навчання з роботою було непросто, проте дівчина вже звикла до такого ритму життя.

Параскева закрила ноутбук, узяла телефон і вийшла з кімнати.

На кухні вже сиділа її молодша сестра Варвара.

— Доброго ранку, — привіталася Парася.

— Доброго, — відповіла сімнадцятирічна дівчина. — Ти сьогодні на роботу?

— Так, після пар.

— А я сьогодні раніше звільнюся.

— Пощастило тобі.

Варвара навчалася на першому курсі психології. На відміну від старшої сестри, вона поки що не працювала, тому мала трохи більше вільного часу.

— А ви знову про навчання? — запитав Максим Безсмертний, заходячи на кухню.

— Тату, ми ж студентки, — усміхнулася Парася. — Про що нам іще говорити?

— Наприклад, про те, коли ви до бабусі з дідусем поїдете.

— На канікулах, — відповіла старша донька.

— Я теж планую, — додала Варвара. — Тільки, мабуть, не одночасно з Парасею.

— Як завжди, — засміялася Соломія.

У родині Безсмертних було заведено підтримувати зв'язок із родичами. Батьки Максима, Микола та Параскева, жили в селі, а батьки Соломії, Степан і Варвара Степчуки, — у місті.

Обидві дівчини отримали імена на честь своїх бабусь.

— До речі, — промовив Максим, — учора мама телефонувала. Питала, як там її тезка поживає.

— А я їй сьогодні зателефоную, — пообіцяла Парася.

— І про мене не забудь передати привіт, — попросила Варвара.

— Передам.

Параскева любила своє ім'я. Її ніколи не бентежило, що воно зустрічалося не так часто, як імена її однолітків.

Повне ім'я дівчини було Параскева Максимівна Безсмертна. Удома її переважно називали Парасею, а на роботі колеги звикли звертатися до неї Параска.

Сама ж дівчина однаково добре ставилася до обох варіантів.

Після занять Параскева вирушила до редакції.

У спортивному журналі вона почала працювати ще на третьому курсі. Спочатку прийшла сюди на практику, а коли та завершилася, сама запитала, чи можна залишитися.

На її радість, керівництво погодилося.

Тепер Параскева працювала чотири дні на тиждень. Графік залежав від університетського розкладу, тому іноді вона приходила в редакцію вранці, а іноді — після занять.

— Доброго дня! — привіталася дівчина, заходячи до приміщення.

— Вітаю, Параско, — відповіла редакторка Марина Сергіївна Бондар.

Марині Сергіївні було сорок років. Саме вона перевіряла матеріали молодої журналістки перед публікацією.

— Як навчання? — запитала редакторка.

— Добре. Сьогодні викладач повідомив, що незабаром будемо готувати курсові роботи.

— Отже, справ побільшає.

— Це точно.

— Ти вчорашній матеріал допрацювала?

— Так, я надіслала вам виправлений варіант.

Марина Сергіївна відкрила документ на комп'ютері.

— Бачу. Зараз перегляну.

Параскева сіла за свій робочий стіл.

Їй подобалося працювати в редакції. Тут вона могла застосовувати знання, отримані в університеті, й водночас навчатися того, чого не завжди пояснювали на лекціях.

Іноді дівчина виїжджала на спортивні заходи, спілкувалася з учасниками змагань, збирала інформацію для статей.

Звісно, траплялися й труднощі. Не кожен співрозмовник охоче відповідав на запитання, не всі матеріали вдавалося написати з першого разу. Але Параскева розуміла, що професійний досвід приходить поступово.

— Параско, підійди, будь ласка, — покликала Марина Сергіївна.

Дівчина підвелася й підійшла до редакторки.

— Я переглянула твою статтю. Стало значно краще. Є лише кілька дрібних зауважень.

— Зараз виправлю.

— Не поспішай. Спочатку прочитай мої коментарі.

— Добре.

Параскева повернулася до свого столу.

Їй було приємно, що матеріал майже готовий до публікації.

Увечері, повернувшись додому, дівчина повечеряла й вирішила зателефонувати бабусі.

— Алло, бабусю, добрий вечір!

— Ой, Парасю! — зраділа Параскева Миколаївна. — Як добре, що ти подзвонила! Як ти там, дитино?

— Усе добре. Навчаюся, працюю. А ви з дідусем як?

— Та потихеньку. Дід твій телевізор дивиться. А я саме думала, коли ти нам зателефонуєш.

— Тато казав, що ви про мене питали.

— Аякже! Як мені про свою тезку не питати?

Парася засміялася.

— Бабусю, а ти пам'ятаєш, як дізналася, що мене назвуть Параскевою?

— Звісно, пам'ятаю! Твій тато сказав, що хоче назвати доньку на мою честь. Я тоді так зраділа!

— А ти не думала, що мені ім'я може не сподобатися?

— Думала, звичайно. Адже не кожній молодій дівчині таке ім'я до вподоби.

— А мені подобається.

— Знаю, онучко. І дуже цьому рада.

Параскева усміхнулася.

— А дідусь що робить?

— Зараз покличу.

За мить у слухавці пролунав знайомий голос:

— Парасю, привіт! Коли до нас приїдеш?

— На канікулах, дідусю.

— Чекатимемо. А то бабуся вже скучила.

— А ти ні? — пожартувала дівчина.

— І я, звичайно!

Вони ще трохи поговорили, після чого Параскева попрощалася з рідними.

Поклавши телефон на стіл, вона замислилася.

Її назвали на честь бабусі. Молодшу сестру — на честь іншої бабусі. Для їхніх батьків це було способом висловити любов і повагу до своїх матерів.

А для самої Параскеви ім'я давно стало невіддільною частиною її особистості.

Вона не знала, яким буде її життя через п'ять чи десять років. Чи залишиться працювати в спортивній журналістиці? Чи здійсняться її мрії? Які люди з'являться поруч?

Але одне знала точно: ким би вона не стала, завжди залишатиметься Параскевою Безсмертною.

І їй це подобалося.