Музика і союз чесних слів

Велика золота

 

— Знімаю капелюха, — сказав Гіві, — перед їжею. Ні! Перед шедевром кулінарного мистецтва!

І Гіві справді зняв. Велюровий, він погойдувався в його руці. Та Гіві стиснув його пальцями — і той завмер струнко. Його тулія переливалося всіма барвами веселки, така була яскрава...

Та ще яскравіше пашіли щоки Корівки.

Вона стояла біля краю столу. Струнка, мов слобожанська тополя…

Її сукня з пелериною та каймою в горошок — злегка хвилювалася від подиху вітру… Відрізні бочки й спинка, перед цілісний, а посередині вставна кайма… Низ її спідниці, оздоблений руликом, підхоплювався тим самим вітерцем… Здавалося, і він дихав нерівно до неї… І тоді її ніжки били по очах суддів… І вони заплющували очі… І… сьорбали срібними ложками її борщ… І прицмокували… Сповнені добрих почуттів до себе, до борщу, до Корівки і до всього світу…

— За те, — промурмотів мені Сверчок, — старий бабу хвалить, що добренький борщик варить…

  • А дядько той, — закомизився і я, —з щирим серцем, бач як лупить борщ, із перцем.

Ми були лише часткою велетенського людського зборища. Всі команди обступили напівколом дегустаційну арену. І вдивлялися у процес поїдання борщу… Ну, як на бій гладіаторів, у стародавньому Римі…

І сонце гарячою хвилею заливало врочисте почуття…

Та з гір повіяло прохолодою.

І поплив мелодійний, злегка вібруючий звук. Він зародився спершу невпевнено… Ледь чутно… Але розростався… Це завів біля нашого намету Гриша сольну партію «Для меня нет тебя прекрасней»… Так, найсильніше співає одна струна… Гриша був майстром імпровізації, і, висловлюючись його власними словами, «це не він грав — грала його душа». І якби навіть у далекій дрімаючій рощі гуляла цариця Тамара, голос тієї струни торкнувся б і її серця — найгордшого в усій Грузії…

Перестук ложок і легке сьорбання тих, хто оцінював кулінарні здібності нашої команди, Гришина гра піднесла в ранг священнодійства. Мабуть, так буддійські ченці насолоджувалися трапезою в священному місті Лхасі, в обителі богів… Бо вираз щастя й благодаті, незлоби й майже нірвани сяяв на обличчях тих, хто куштував Корівчин борщ.

Миготіли срібні відблиски ложок на вустах… І ридала гітара Гриші… У його грі томилися й рвалися до Корівки його зізнання, уже більше не боячись самого Гриші…

— Ось, — заговорила раптом досі мовчазна Корівка, — трохи часнику й шматочки сала. Ну, — усміхнулася вона чарівно, — хто схоче. У нас так прийнято. Втім, — ще добрішою стала її усмішка, — борщ, як і справжній чоловік, не потребує додаткових стимуляторів…

Голова комісії дегустаторів поперхнувся. Але вчасно й гордо втерся паперовою серветкою і мовив:

— Перше місце і велика золота медаль!

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше