Пролог. ДО-СІ

Тепер

— А зараз на цій сцені з'явиться наш хедлайнер, головний гість вечора, якого ви всі нетерпляче чекали! — глибоким басом виголосив ведучий. — Особливо, звісно, чекала жіноча половина зали. Тож зустрічайте — виконавець ваших улюблених романсів, лірик і підкорювач ніжних жіночих сердечок, хлопець, чий баритон змушує душу розбиватися на ноти і вливатися у мелодію його фортепіано, — Ян Нуар!

Зала вибухнула оплесками і різко занурилася в темряву. Жовта пляма світла від прожектора, наче великий яєчний жовток, розповзлась по фортепіано в центрі сцени. Запала тиша, настільки мертва і вичікувальна, що відлуння кроків у темній частині сцени почули навіть на останніх рядах.

У світлу пляму впливла постать і зайняла місце на стільчику перед фортепіано. Зала вдруге здригнулась від таких оплесків, які не кожен артист викличе самою появою на сцені.

На ньому був чорний гольф і чорне пальто, біліла тільки бліда шкіра і виблискувала сережка-колечко у правому вусі. Тонкі губи міцно стулилися в рівну лінію, а довгі мармурово-бліді пальці лягли на клавіші.

Оплески обірвалися різко. Зал, заповнений різношерстим натовпом, діяв як єдиний організм — затамував подих, чекав музики.

Ян повернув голову в бік глядачів. У темряві залу не розгледів би й поруху. Але майже був певен, що в третьому ряду сидить студентка філологічного, залюблена у фортепіано, з яким не вдалося пов'язати життя. Отам “на гальорці” — дві пані років тридцяти п'яти, які купили квитки в останній момент, бо довго комизилися, вважаючи себе застарими. А з першого ряду на нього дивиться закоханими очима молода й прогресивна айтішниця чи психологиня, феміністка й екоактивістка, яка у вільний час потайки пише про нього непристойні фанфіки. Можливо, вона навіть привела з собою хлопця.

І тільки її, тієї єдиної, кого він потребує бачити, тут точно немає.

— Присвячую тобі.

Слова випурхнули з його вуст тихим шепотом, краєчком, останнім складом зачепилися за нахилений над фортепіано мікрофон, і луною між рядів рознеслося: “Тобі… тобі… тобі…”.

Ян відвернувся від зали, лише мазнув поглядом по клавішах, і заплющив очі. Пальці самі знайшли потрібні “до” і потрібні “сі”.

До-сі. Досі.

Досі і завжди ці ноти — для неї. 

Музика вирвалася, вистрибнула з-під клавіш сполоханим звірком. Не та музика, що слід. Він мав завершувати цією піснею, але почав нею. Піснею, яку написав сам того дня, прощаючись з нею на пероні. Піснею, яку досі не міг виконувати на публіку, яку не записав у студії і не завантажив на стрімінгові платформи, а залишив собі. Піснею з у стократ банальнішою, не такою майстерною лірикою, ніж та, яку для нього писала вона. З банальнішою, але щирою, справжньою. Бо він так відчував і відчуває до-сі.

— До потяга лишається хвилина, — перші слова пісні з його тихим фірмовим видихом затанцювали на мелодії, що лилась з-під клавіш, — а час-грабіжник смикає у даль…

Ноти і склади переплелися, наче ліана з деревом, на якому поселилася. Їх більшало, вони розросталися не просто в пісню — ні, в цілу історію. В історію забороненої пристрасті, яка отримала свій сумний фінал на одному січневому пероні.

Ян заплющив очі, і під повіками, глибоко у своїй фантазії, яка ніколи більше не стане реальністю, побачив її — свою Музу і свою Творчиню. Побачив сувору зморшку між її брів і велику родимку зліва на ребрах, під грудьми, побачив розорану трьома глибокими лініями долоню, яку обожнював цілувати, і худорляве гостре коліно, якому ладен був молитися. Щось оргазмічне, екстазне жило в тих спогадах, і водночас це щось було присмачене тугою, на яку тільки здатне серце.

—...Мені ти скажеш холодно: “Іди”, — затягнув він останні рядки. — Бо для розлук хтось вигадав перони. Для зустрічей ж потрібні поїзди. Для зуст-рі-чей пот-ріб-ні поїзди.

Клавіші виплюнули останні акорди, і прозора сльоза скотилася щокою Яна Нуара, улюбленця жінок і дівчат, виконавця року за версією премій і музичних експертів, секс-символа і лірика.

А насправді — хлопця з розтрощеним на дрібні уламки серцем, яке він до-сі готовий кинути їй до ніг.