56

Шале «Срібний пік» виправдовувало свою назву. Це була масивна споруда з темного дерева та скла, що буквально врізалася в схил гори, зависнувши над прірвою Гларуських Альп. Коли перші промені сонця торкнулися засніжених вершин, будівля спалахнула холодним золотом, відбиваючи небо у своїх величезних панорамних вікнах. Тут, на висоті двох тисяч метрів, повітря було настільки розрідженим і чистим, що кожен вдих здавався ковтком крижаної води, від якого паморочилося в голові.

Софія не спала. Вона стояла на широкій дерев’яній терасі, загорнувшись у важкий вовняний плед, який пахнув лавандою та старим деревом. Хмари пропливали нижче за рівень її ніг, нагадуючи розлите молоко, що заповнило долини. Там, унизу, лишився Цюрих, Академія і життя, яке вона будувала по цеглинці. Тут, нагорі, була лише біла порожнеча. Хелена з Данилом нарешті заснули в глибині будинку, в кімнаті без вікон, яка була спроектована як безпечне сховище на випадок лавин або... небажаних гостей.

— Кава? — Андреас підійшов тихо, його кроки по настилу заглушував свіжий шар інею. Він простягнув їй керамічну чашку. — Пан Лі вже чекає у вітальні. Він прилетів з Пекіна через Стамбул, щоб його не відстежили люди Торна. Марк продумав цей маршрут ще місяць тому.

Софія взяла чашку, відчуваючи її тепло крізь холодні пальці, але не зробила ні ковтка. — Марк на зв'язку? — її голос звучав сухо.

— Він у безпеці. Поліція Кюснахта зафіксувала нічний напад, і Наталії довелося витратити кілька годин на пояснення. Зараз Марк у Женеві, він спеціально «світиться» перед камерами в центрі, щоб збити їх зі сліду. Він приїде сюди до обіду, але наполягав, щоб ми почали переговори без нього. Час зараз — дорожчий за золото.

Софія кивнула і пройшла всередину. У вітальні, де в каміні вже затишно потріскували дрова, панувала атмосфера високої дипломатії. Пан Лі, у бездоганному темно-синьому костюмі, що здавався занадто офіційним для гірського притулку, сидів у кріслі, вивчаючи щось на тонкому планшеті. Його обличчя нагадувало маску спокою — очі, що бачили мільярдні угоди, зараз вивчали Софію з обережною цікавістю.

— Пані Альмо, — він підвівся і вклонився з витонченою повагою, притаманною старій школі. — Те, що я побачив учора під час вашої трансляції... це було не просто мистецтво. Це була маніфестація волі. Мої керівники в Пекіні готові інвестувати в таку волю.

— Ви готові піти на прямий конфлікт з Еліасом Торном? — Софія сіла навпроти, поклавши футляр зі скрипкою на коліна як останній аргумент. — Він вважає, що володіє моїм ім’ям, моєю історією і навіть моїм майбутнім.

— Торн володіє контрактом, який базується на маніпуляціях, — Лі ледь помітно всміхнувся. — У китайському праві та бізнес-етиці є поняття «втрати обличчя». Вчорашній напад на ваш дім, зафіксований на камеру, став для нас точкою неповернення. Ми пропонуємо вам повну автономію під егідою нашого фонду. Ви граєте — ми забезпечуємо юридичний купол.

Він посунув до неї планшет. Софія почала читати, заглиблюючись у складні юридичні формулювання. Права на записи, дистрибуція в Азії, захист авторських прав на «Поклик безодні»... Все виглядало ідеально, поки вона не дійшла до додатку в самому кінці.

«Пункт 14.4: Усі фінансові активи, що передаються за цим контрактом, переходять під управління довірчого фонду на ім’я Данила Волинського, єдиним розпорядником якого до повноліття дитини є Марк Волинський».

Софія відчула, як у кімнаті раптом стало замало кисню. Вона повільно підняла очі на Андреаса. — Що це означає? Чому Марк — єдиний розпорядник?

— Софіє, це технічний момент... — Андреас відвів погляд до вікна. — З огляду на твої юридичні проблеми в Лондоні та податкові нюанси... Марк хотів як краще.

— «Як краще»? — Софія різко встала, і плед зісковзнув з її плечей на підлогу. — Це означає, що я знову переходжу з однієї клітки в іншу. Золоту, гірську, безпечну — але клітку! Марк знову вирішив усе за мене, просто змінивши прізвище мого власника. Він врятував мене від Торна, щоб самому стати моїм розпорядником?

— Пані Софіє, — Лі спробував пом’якшити ситуацію, — пан Марк наполягав на цьому заради безпеки Данила...

— Я знаю, чого він хотів! — її голос відлунив від скляних стін, здалося, що скло ледь помітно завібрувало. — Він хотів врятувати нас, але забув запитати, чи хочу я бути врятованою такою ціною.

У цей момент знадвору почувся хрускіт снігу. Чорний позашляховик, вкритий шаром замерзлого бруду, різко зупинився біля входу. З нього вийшов Марк. Він виглядав виснаженим, з блідою смужкою пластиру на щоці, але його погляд миттєво знайшов Софію крізь скло вітальні. Він увійшов у дім, приносячи з собою запах холодного вітру та адреналіну.

— Софі! Ви в порядку? Данило прокинувся? — він кинувся до неї, але зупинився, відчувши крижану стіну в її погляді.

— Контракт на столі, Марку, — вона вказала на планшет. — Ти справді думав, що я не прочитаю додаток 14.4? Ти знову граєш у бога. Знову вирішуєш, де мені стояти і чиїми руками тримати гроші мого сина.

Марк завмер. Його плечі опустилися, на мить у його очах промайнув біль, змішаний із усвідомленням помилки. — Софі, якщо Торн подасть позов на тебе особисто — а він це зробить — твої активи заморозять за одну годину. Гроші Данила під моїм управлінням — це єдиний шанс забезпечити йому майбутнє, якщо нас розлучать...

— Тоді доведи свою любов не контролем, а довірою, — вона підійшла до нього впритул, простягаючи стилус. — Зміни пункт. Спільне управління. Або я не підписую нічого, і ми йдемо звідси зараз — у туман, без копійки в кишені. Що ти вибереш: свою владу чи наше партнерство?

Марк дивився на неї довгу хвилину. Він бачив перед собою жінку, яка щойно виросла вище за ці гори. Він повільно взяв стилус і вніс правки. Тепер вони були рівні.

— Готово, — прошепотів він, повертаючи планшет. — Ми або вистоїмо разом, або впадемо разом.

Софія підписала контракт. Пан Лі задоволено кивнув, забираючи документи. Але спокій тривав недовго. Андреас, який постійно моніторив мережу, зблід.