4

​Наступні два дні Софія жила лише музикою та люттю. Вона переписала партію Марка тричі, кожен раз намагаючись зробити її ідеальною, холодною, неприступною. Вона спала лише кілька годин, а коли прокидалася, її єдиною думкою було: "Я доведу цьому зарозумілому Марку, що моя музика — не скарга". Його оксамитовий голос постійно лунав у її голові, посилюючи дисонанс: як така мерзенна людина може мати такий... глибокий голос?

​Нарешті, вона закінчила. Її фінальна версія була досконалою: технічно бездоганна, емоційно стримана, але з такою прихованою потужністю, що, як вона сподівалася, просто знищить його електронний фон. Вона назвала файл "Фінал. Ідеально. Софія" і відправила його. Вона не написала жодного слова.

​Вона чекала на його відповідь. Чекала, що він знову образить її, знову викличе на дуель. Але нічого. Тиша.

​Це було гірше за будь-який шум. Тиша означала, що він або проігнорував її, або прийняв її роботу як належне. Її лють перетворилася на гостру образу.

​Софія зрозуміла, що їй треба вийти. Їй треба було скинути напругу, що накопичилася за ці дні. Вона натягнула пальто, взяла ключі і швидко вийшла на сходовий майданчик. Вона планувала просто прогулятися навколо будинку.

​Саме в цей момент, двері сусідньої квартири, двері Марка, різко відчинилися.

​Марк.

​Він був не такий, як вона його уявляла, і не такий, як його музика. Він був високий, одягнений у чорні спортивні штани та стару футболку, з-під якої виднілися татуювання на його руці. Його волосся було розпатлане, а на обличчі був вираз глибокої, розслабленої втоми. Він тримав у руці сміттєвий пакет і збирався викинути його.

​Вони зіткнулися. Не фізично, але їхні погляди зустрілися.

​Софія вперше побачила його очі: несподівано світлі, пронизливо зелені, що випромінювали розум і якусь дику енергію. Його обличчя, коли він не кривився в сарказмі, було насправді привабливим, що викликало у неї ще більше обурення.

​Марк, побачивши її, завмер. Він очікував побачити богемну музу, а побачив її — справжню «мишку»: бліду від недосипання, з напруженим, суворим виразом обличчя, але з очима, що метали блискавки.

​«Софія?» — його оксамитовий голос, який вона щойно чула в навушниках, пролунав прямо перед нею, і це викликало шок.

​«Марк», — відповіла вона, її голос був холодним, як лід.

​«О, ти вирішила, нарешті, вибратися зі своєї норки?» — він усміхнувся своєю найгіршою, найцинічнішою усмішкою. Ненависть спалахнула між ними, як сухий порох.

​«Я вирішила, що маю переконатися, що ти отримав мою роботу. Я не збиралася затримуватися. Чи сподобалося тобі моє не-сміття?»

​Марк знизав плечима, на його обличчі з'явилася глузлива байдужість, яка викликала у неї бажання вдарити його. «Твоя робота? Я щойно її прослухав. Вона... холодна».

​«Холодна? Це ідеальна майстерність, яка не потребує твоїх хаотичних, емоційних підказок. Я виконала свою роботу. Гроші вже у мене».

​«Але ти не виконала моєї умови, Мишко», — Марк зробив крок ближче. Його зелені очі дивилися на неї з викликом. «Я просив живої музики, а не музейного експоната. Ти намагалася мене вбити холодом, і ти майже досягла успіху. Ти — лід, Софіє».

​«А ти — бруд і хаос, Марку, — вона відповіла йому, дивлячись прямо у вічі, не відступаючи, незважаючи на те, що він стояв над нею. — Мені шкода, що моя майстерність не задовольнила твої дитячі фантазії про "душу". На цьому наші стосунки закінчені».

​Вона різко розвернулася і побігла вниз по сходах, її серце шалено калатало не від страху, а від люті. Вона не могла повірити, що він назвав її працю холодною.

​Марк дивився їй услід. Він чув, як вона швидко спускається. Він зробив крок до перил і голосно кинув їй услід:

​«Ми не закінчили! Ти занадто гаряча у своїй ненависті, щоб бути холодною, Софіє! І я доведу тобі це в музиці!»

​Він повернувся до своєї квартири, його обличчя було напруженим. Він люто кинув сміттєвий пакет назад у кімнату. Він її ненавидів. Але він також усвідомив, що його музика ніколи не звучатиме так повноцінно, якщо вона не буде грати на ній свою ненависть.