Валері Рішар отримала довгоочікуваний дзвінок від комісара й відразу підвелася з ліжка. Всю ніч біля неї просиділа Розалін, тримаючи хазяйку за руку та заспокоюючи всіма доступними їй словами та способами.
− Мій син живий, але він в лікарні. Я маю їхати, замов сюди таксі, − наказала мадам Рішар, прийшовши в себе. Вона відкрила шафу і дістала звідти звичайний спортивний костюм.
− А що з ним сталося? – запитала Розалін після виклику таксі.
− Комісар відповів, що це довга і заплутана історія. Не зараз, Розалін, у мене так думки плутаються в голові. Я вже очікую, як заберу свого синочка додому. Адріан скільки всього натерпівся в цьому житті, − відказала Валері, відчуваючи як поколює в неї серце від спогадів.
Жінка почистила зуби, зробила простеньку зачіску і зібралася в мандри. На душі було радісно та одночасно прохолодно. Адріан знову опинився в лікарні і медичний персонал намагався виправити її помилки в догляді за сином. Жінка пам’ятала, як йому не подобалося, що з ним поводяться, як з інвалідом, а не з повноцінною людиною.
Приїхавши до лікарні, Валері побачила багацько поліцейських, які стояли біля палати її сина.
− Що це все означає? – звернулася мадам Рішар до першого поліцейського імені якого вона не знала.
− Наказ комісара Вальтера. Це робиться в цілях безпеки. Почекайте тут, будь ласка, на нашого начальника.
− Як це? Я хочу побачити свого сина і комісар Вальтер сам мене викликав, − почала протестувати мати Адріана і робити кроки в сторону палати.
− Почекайте тут. До нього зараз не можна. Комісар вам скаже про ваші наступні кроки. Сідайте, будь ласка.
Валері Рішар розгнівалася, але вирішила послухатися поліцейського, тому що їй і так достатньо було проблем за останній час, а сваритися з поліцією – марна трата часу.
Вальтер спостерігав, як юнак не відходить від Евелін, яка була ще без свідомості. Лікарі зробили все, щоб мінімізувати загрозу для її життя і тепер вона спочивала після пережитих подій.
Комісар дуже хотів, щоб дівчина швидше відкрила повіки та розповіла, як вони опинилися в автомобілі без незнайомця. Він мав до неї безліч запитань, але вирішив залишити Патріка разом з дівчиною.
Юнак мило тримав руку Евелін, погладжуючи її, неначебто заспокоюючи самого себе цим романтичним жестом. Він вдивлявся в її обличчя і намагався пригадати, коли вона була енергійна та життєрадісна, як поверталася з агенції і розповідала, як насичено минув її день, ділилася своїми переживаннями та проблемами. Пату хотілося, щоб мадемуазель Дюбуа швидше відкрила свої прекрасні очі із любов’ю подивилася на нього.
Він не помітив, як заснув біля ліжка Евелін і звісив голову собі на груди. Безсонна та важка ніч виснажила і його. Скільки нервів було втрачено заради того, щоб врятувати життя Еві.
Тим часом Вальтер зустрів біля палати Адріана мадам Рішар, яка мовчки сиділа біля поліцейських і нервово поглядала на двері. Комісар на мить зупинився і не знав, як почати розмову. Жінка помітила його і підскочила, як ужалена.
− Комісаре Вальтер, вітаю! Мене не пускають до власного сина. Я хочу його побачити негайно.
Чоловік побачив стривожене обличчя Валері і в душі йому стало її жаль. Він не розумів, як розкаже їй те, що бачив цієї ночі.
− Добре, ви його побачите, але я маю вам дещо розповісти. Розумієте, ми знайшли вашого сина разом з Евелін Дюбуа і більше поруч нікого не було. Ми перевірили всю територію біля місця події і нікого стороннього чи підозрілого не знайшли. Вся ця історія дуже дивна. Ми шукали та Евелін, і вашого сина, а знайшли їх разом. Однак, найдивніше це те, що ваш син був за рулем автомобіля.
Засновниця агенції зблідла: вона не вірила своїм вухам. Добре, що в коридорі було де сісти.
− Як це можливо? Я думала, що мого сина викрали конкуренти, щоб дібратися до мене. І причому тут Евелін? Це все так важко. Мій син не водить машину вже давно після тієї аварії.
− Не ходить, не водить. Цікаво-цікаво. Вони обоє ще сплять і не прийшли в себе. Мені цікаво буде послухати їх версії.
− Дозвольте мені побачити сина, а потім вже робіть свої допити. Головне, що він живий, я впевнена, що викрадачі ще появляться у моєму житті, − засмучено відказала жінка.
Комісар поступився і мадам Рішар зайшла до палати. Жінка не змогла стримати сліз, коли знову побачила сина без свідомості і на лікарняному ліжку. Валері Рішар зламалася і заплакала. Вона мала більше цінувати час з Адріаном і приділяти йому увагу натомість жінка жила роботою і своєю агенцією.
Мадам присіла біля сина і поглянула в його спокійне обличчя. Вона була поруч у ці важкі для нього хвилини. Жінка згадала, як в дитинстві Адріан прибігав із підбитими колінами та робив жалібне лице, а вона заспокоювала його і пригортала до себе.
− Ма, − прозвучало тихо. Валері розплющила повіки і побачила, як голубі очі Адріана знову відкриті і дивляться прямо на неї. Жінка просіяла і сплеснула в долоні, неначе знову народила свого первістка. Її щастю не було меж.
− Синок, як ти почуваєш себе? – з ніжністю в голосі запитала Валері.
− Голова тріщить, але я нічого не пам’ятаю, лише, що знаходився у своїй кімнаті, а потім повний провал. Ти викликала мені швидку чи з якої причини я тут?