Муза

   Він творив за крайнім столиком в кав’ярні, де професійна кавоварка кожні кілька хвилин з роздратованим сичанням випускала клуби білої пари. На столі лежав блокнот із папером у кліточку, поруч розмашистим почерком повністю заповнені  сторінки офісного паперу  розкладені як віяло. А от весь цивілізований світ, шаленими темпами прямував у цифрове майбутнє… Навіть домогосподарки вже робили свої побутові  нотатки і звісно  зберігали у «хмарі»…
  У дитинстві слово «Муза» звучало для нього так само дзвінко й недосяжно, як дзвін церкви. Тоді здавалося, що всі ці античні міфи — із тих самих барвистих шкільних підручників із товстими палітурками: розкішні мантії, мармурові храми, лаврові вінки й легкий срібний дзенькіт кіфар. Митці змальовували  образи з таким трепетом, ніби самі торкалися крил небожителів.
  Але час минав. Дитячі ілюзії кришилися, мов старе сухе печиво. Коли він виріс і зазирнув у міфи глибше, під шаром поетичного пилу проступили значно простіші, земні речі. Згодом, здобувши освіту, він зовсім розвіяв серпанок таємничості. Навіть там, на вершині недосяжного Олімпа, де пахне амброзією та безсмертям, верх брали найпростіші біологічні імпульси. Здавалося, кожен давній переказ мусив починатися з довгої родословної: хто з ким розділив ложе, чий зв'язок породив нового напівбога, та як ревнощі перетворили чисте джерело радощів на  гіркий  полин біля підніжжя. Інстинкт продовження роду правив цим пантеоном благодатною  рукою, затьмарюючи все навколо. А  жага влади та банальний страх перед невідомим підштовхували героїв до подвигів чи зрад набагато надійніше, ніж будь-яке натхнення…
  Та попри весь цей міфологічний прагматизм, людство навіки вчепилося у стереотип… Слово «Муза» стало чимось на кшталт заклинання, яким люди пояснювали власні спалахи пристрасті й пошуки сенсу. Одні казали: «Він знайшов свою музу», інші — «А ось вона знайшла свою музу». Життя неслося далі, віками обростаючи цими крилатими фразами…
  Він підвів погляд від блокнота і глянув на двері. До кав’ярні зайшла вона — у звичному пальто, з легким ароматом вогкого осіннього дощу і посмішкою, яка щоразу руйнувала будь-які наукові теорії про холодні чи натхнені інстинкти.
​Він тихо зачинив блокнот і подумав про те, що міфи можуть бути які завгодно, а прадавні інстинкти — можуть диктувати свої правила, але врешті-решт усе зводиться до простих слів… Він дивився на неї і так просто відчував звичайну естетичну радість від всього навколо…  Ось так  він знайшов свою музу…
​   Але  все почалося задовго до цього моменту. Не з погляду і не з розмов у затишній кав’ярні. Усе нагадувало давній міф, що створився раптово і давно і лише  пронісся крізь сіру тканину буденності…
  Серед звичних рутинних справ у далекому минулому раптом з’явилися дивні внутрішні наспіви… Він ще не розумів їхнього сенсу, не вловлював ритму, але відчував: якщо забариться — вони згаснуть, розкладуться на пил. Не вагаючись ні хвилини, він швидко зібрав речі й помчав на мотоциклі. Куди??? Він і сам не знав… Просто довірився дорозі, що стелилась під колеса дивовижно вірно й чітко, наче хтось невидимий креслив для нього маршрут…
  Мчав доти, доки асфальт не скінчився. Ось і все — край дороги, обірвана дорожня розмітка, що безсило впиралася в пустир. Він швидко дістав картонну коробку, котра до останнього була упакуванням та звичайний олівець, котрий якимось дивом був поруч… Кілька рядків,  своєю рукою. Слова складалися так чисто, немов були вінцем створеної особистої рими. Він дивився на ці рядки й дивувався, перегортаючи в думках дивний спокій цього краю світу. Він іще не знав тоді, що справжній творець цих слів — той самий незбагненний внутрішній поштовх, який привів його сюди. Що це була не просто випадкова жінка що засмагала поруч  напівоголена з  гарним обличчям, а справжня Муза, яка змусила кинути все, сісти на байк і шукати дорогу до самого себе…
​   Він все ще був біля обірваної білої смуги асфальту, де земля вже дихала простором і тишею, вертів ту звичайну картонну коробку. На ній не було вензелів чи академічних рядків — лише недбало, але так чисто виведені олівцем слова. Він вчитався в них, і в тиші степу зазвучав той самий голос:

​Що робити там, де гарно?
Та що хочеш ти, роби!
Та ходи хоч по гриби.!
Медитуй ти хоч ночами,
хочеш вранці медитуй!
Голос внутрішній душевний,
головне візьми почуй…

  Ці прості, майже дитячі, але глибокі рядки раптом розставили все по місцях. Це була не просто розмова про естетику чи високе мистецтво. Муза не вимагала мармурових храмів чи комплексних жертв — вона просто привела його сюди, до краю дороги, щоб нагадати про найголовніше: зупинитися, відкинути зайвий шум і нарешті почути власний внутрішній світ.
  Він усміхнувся, дивлячись на коробку й на дорогу, що простягалася далі. Він знову перевів погляд навколо, на ту затишну реальність, де все почалося. Жодних грандіозних міфів чи піднесених декорацій — лише звичайнісінькі події, знайомі з дитинства пейзажі та тепле літо…
  Колишній кар’єр зустрічав його прогрітими сонцем білими скелями і глибокою, як навиліт пропалена синява, водою на дні. Повітря здавалося густим і нерухомим, наповненим ароматом сухого полину та соснової живиці. У повітрі літали білі метелики та ледь помітно тремтіло сріблясте павутиння — його тонкі нитки виблискували на сонці, чіпляючись за стебла трав, квітів та диких кущів.
  Тут, серед цієї тихої літньої буденності, час ніби зупинявся. Не треба було бігти чи кудись поспішати. Кар'єр дихав спокоєм, а Муза не ховалася за хмарами  — вона була у цьому теплому вітерці, у виблискуванні сонця на воді, у кожній тонкій павутинці, що нагадувала про крихкість і водночас нерозривну єдність усього навколо.
   Він стояв на краю обриву, вдихаючи на повні груди літо, і нарешті чітко розумів: справжнє натхнення не вимагає зайвих слів. Воно просто існує…
​   Летіли години, роки промайнули. Тернистий був шлях — із падіннями, сумнівами, буденною метушнею та втомою, коли здавалося, що світ навколо зійшов з глузду. Та його тернистий шлях все одно знала лише муза. Вона єдина чула цей невидимий внутрішній пульс.
  Він хапався лише за те, що встигав зловити у вихорі днів та подій. Коли не було часу на роздуми — брав аркуш і швидкоруч виливав все що було  в думках. Згодом випадкові листочки перетворилися на охайні блокноти. Він вів їх не для слави чи визнання, а  лише для того, щоб фіксувати живі слова-ноти — справжні, непідробні звуки своєї душі…
 Життя вирувало, події змінювали одна одну з шаленою швидкістю. Навколо дедалі гучніше заправляли світом цинічні люди — ті, хто звик усе вимірювати вигодою, продавати натхнення і керувати чужими долями за допомогою холодних схем. Але що більше тиснув цей сірий, прагматичний світ, то міцнішими ставали вони вдвох.
​Він і його Муза. Її наспіви в голові не змовкали ні на мить, перетворюючись на невидиму броню проти цинізму і на вічне джерело світла…
​   Навколо  знову бушував той самий прагматичний світ, де кожен намагався урвати своє, де правила диктували жорстокість і холодний розрахунок. Там панувала сувора брутальність, до якої ніяк не хотілося звикати. Але їм у двох було байдуже до цих навколишніх штормів… Він відчував її присутність так само яскраво, як і тоді, біля обірваної дороги та картонної коробки.