Глава 28. Ціна душі

Себастіан

Це був останній вечір перед повнею. Небо над Академією налилося важким, тривожним свинцем, а повітря стало настільки густим від статичної магічної напруги, що дрібні іскри зривалися з кінчиків моїх пальців при кожному дотику до предметів. Світ навколо ніби наелектризувався, передчуваючи розв'язку. Але в руках я стискав єдиний матеріальний символ надії — крихітний кришталевий флакон, щойно доставлений поштовим грифоном від мого старого бойового товариша. Сльоза фенікса — дорогоцінна рідина, що переливалася всередині всіма барвами світанку.

— Ми встигнемо, — прошепотів я, дивлячись на Тіру, яка сиділа на моєму столі, непорушна і зосереджена, наче вишукана статуя з темного бурштину. Її золоті очі світилися нелюдським розумом. — Чуєш? Все закінчиться сьогодні. Ми повернемо тебе.

Я гарячково схопив флакон, і Тіра, не чекаючи запрошення, миттєво застрибнула мені на плече. Я відчув, як її гострі кігті мимоволі вчепилися в щільну тканину моєї мантії, видаючи її хвилювання. Ми вилетіли з кабінету і кинулися до цілительського корпусу, минаючи порожні коридори. Серце калатало в грудях, як навіжений молот, вибиваючи ритм «швидше, швидше». В уяві я вже бачив, як розплющуються її справжні, людські очі, як вона робить свій перший вільний вдих, як зникає цей жахливий розрив між нами.

Але щойно ми переступили поріг лазарету, світ навколо мене ніби розлетівся на друзки. Моє серце застигло, пропустивши удар.

Важкі дубові двері були вирвані з петель з м'ясом і вкриті товстим шаром іскристої чорної паморозі, що випромінювала холод могили. Магічні індикатори, що ще вчора спокійно пульсували над ліжком, були розбиті на дрібні скляні друзки, які вкривали підлогу, наче крижаний килим. А саме ліжко... воно було порожнім. Лише зім'ята біла ковдра зберігала форму тіла, а плетену сову — ту саму іграшку, яку я так довго і помилково вважав її прихистком — було брутально скинуто на підлогу в пил.

— Ні... — вирвалося з моїх грудей глухим стогоном.

Тіра на моєму плечі видала такий відчайдушний, пронизливий крик, що він більше нагадував людське ридання, ніж котячий звук. Я відчув різкий сплеск сирої, темної магії, яка тягнулася липким шлейфом до виходу на задній двір, у бік похмурої Скелі Забутих.

Я біг так, як ніколи в житті не бігав навіть на полях битв. Легені горіли, горло дряпало від морозного повітря, а магія всередині мене вила, б’ючись об ребра і вимагаючи виходу. Я вискочив на самий край прірви, де шалений вітер рвав поли моєї мантії, намагаючись скинути вниз.

Мисливець стояв на самому краї гранітного виступу, на тлі величезного місяця, що почав сходити. Перед ним у повітрі, підтримуване сплетінням чорних, пульсуючих пут, висіло нерухоме тіло Олівії. Її голова була безсило закинута назад, а золоте світло Есенції всередині неї пульсувало під шкірою так яскраво і болісно, що на це неможливо було дивитися без сліз.

— Стій, Тіане! — Мисливець різко підняв руку, і навколо тонкої шиї Олівії миттєво затягнулося кільце чорного полум'я. — Ще один крок — і я розірву її фізичну оболонку на молекули прямо на твоїх очах.

Я завмер, відчуваючи, як підошви чіпляються за край каменю. Я стискав флакон зі сльозою так сильно, що кришталь жалібно скрипнув, загрожуючи луснути.

— Відпусти її, — мій голос звучав чужо, наче з-під землі. — Я дам тобі все, що забажаєш. Будь-який артефакт Академії, мою власну силу... Тільки не чіпай її.

— Мені не потрібні твої обіцянки, ректоре, — його голос був подібний до тертя величезних тектонічних плит, сухий і позбавлений будь-якого жалю. — Есенція всередині неї прокидається перед повнею, вона кличе мене. Якщо я викачаю її зараз, я виконаю свій обов'язок перед Радою і очищу світ від цієї аномалії. Якщо ти завадиш — вона просто згорить разом зі мною в цьому полум'ї.

Він зробив повільний крок назад, до самого краю безодні, тягнучи за собою її тіло, що гойдалося над прірвою, наче маріонетка.

— Ставлю ультиматум, — Мисливець вишкірився, оголюючи зуби, що блиснули в місячному світлі. — Або ти опускаєш руки і дозволяєш мені завершити ритуал викачування. Це забере значну частину її життєвої сили, вона стане слабкою, можливо, назавжди втратить магію і залишиться лише тінню самої себе, але вона буде живою — і тоді ти зможеш спробувати влити свою сльозу і повернути її душу. Або... я знищу це тіло прямо зараз. Просто розімкну коло. І тоді твоя «істинна пара» назавжди залишиться запертою в шкурі рудого звіра, без шансу на повернення, поки смерть не розлучить вас остаточно.

Тіра на моєму плечі затремтіла дрібним дрожем, що передавався і мені. Я відчував її крижаний, паралізуючий страх крізь наш зв'язок, такий гострий, що він різав мені вени. Вона дивилася на своє власне тіло, що безпорадно гойдалося над прірвою, ризикуючи перетворитися на порох.

Це був вибір без вибору. Віддати її на поталу монстру, дозволити випалити її дар і силу, прирікаючи на вічну слабкість і життя в тіні, чи втратити її людську сутність назавжди, залишивши собі лише руду кішку з людськими очима, яка з кожним роком забуватиме, ким вона була?

— Олівіє... — прошепотів я, повертаючи голову до золотих очей на моєму плечі, в яких зараз відбивався весь жах цього світу.

Місяць почав повільно, але невблаганно підніматися над горизонтом, заливаючи скелі мертвотним сріблом. Час, якого я так відчайдушно прагнув, офіційно вийшов.

Що я маю обрати, якщо будь-яке рішення вбиває ту Олівію, яку я знаю?

Любі друзі, сьогодні я подаю на передплату. Я щиро сподіваюся, що ви не попрощаєтеся зі мною і продовжите прочитання моєї історії. "Мурлика" — це не просто історія кохання. Це моя душа. Моя улюблена книга. І вона неодмінно стане улюбленою і для вас, коли ви дочитаєте її до кінця, адже попереду ще дуже багато цікавого! 

Перші дні ціна буде знижена - це подарунок читачам, які слідкують за книгою в процесі викладання. А також в першій платній главі на вас чекають подарунки)))) Тож запрошую продовжити цей шлях зі мною і моїми героями (⁠◍⁠•⁠ᴗ⁠•⁠◍⁠)⁠❤