Глава 14

ГЛАВА 14

- Допоможи розкопати могилу брата, - прозвучало наполегливе прохання за спиною Олексія.

Слідчий тільки-но придбав велику чашку терпкого еспресо без цукру в улюбленому кавовому кіоску і хотів сповна насолодитись есенцією дозрілих зерен, позбавляючись клятої сонливості. Але ніхто не сумнівався, що його переб’є така маленька прикрість – божевільна пропозиція заступниці мера.

- Вау, - сторопів чоловік, скануючи Мирославу на розпізнавання видимих ознак психічного розладу. - І тобі доброго ранку. 

Міра не спала всю ніч. А хто б зміг заснути на її місці? Занадто багато всього варто було ще раз обміркувати. Схлипуючи носом над холодним чаєм на кухні о четвертій ранку, дівчина не могла скласти в одне ціле ситуацію, заручницею якої стала. Їй нікого розпитати - безпритульного марно шукати, а руни відмовлялись давати чіткі відповіді. Коли Мирослава їх підкидала, добираючи важливе запитання, вони закочувались під диван та стіл або ж перевертались на ребро. Магічні символи були не в настрої розмовляти або просто не знали, що відповісти. Інформація, якою володіла дівчина, зводилась до обізнаності про існування чудовиська, про чоловіка, що міг виявитись її братом і про людину, яка також володіла рунами та, скоріш за все, причетна до вибуху на мітингу. Існувала висока ймовірність, що всі три особистості ховаються за однією маскою. Або це лише груба помилка у припущеннях. Скільки б думок не роїлось, забиваючи медові стільники-звивини, дівчина приходила до одного і того ж висновку - треба перевірити чи досі у труні лежить тіло брата. Тоді вже й вирішить чи пов’язувати його та бридкого монстра, чи ні. Наодинці втнути подібне Мирослава дещо побоювалась, тому приготувалась покластись на того, хто, на її скромну думку, звик до химерних заяв і не стоятиме на заваді.

- Так що? – перериваючи довгу отетерілу паузу, запитала Міра.

- Давай краще кави куплю тобі, - запропонував слідчий, смикаючись від пильного невідступного погляду дівчини.

- Я серйозно, як ніколи, - рявкнула вона, і Олексій відтягнув її подалі від кіоску, бо покупці стали косо зиркати на парочку.

- Вчора від наркоманів відбивались, а сьогодні могили розкопувати станемо? – він пересвідчувався, чи правильно розшифрував почуте, та чи усвідомлює сама Міра, чого прагне.

- Якось так, - зі сталевим спокоєм вимовила вона.

- Тобто, це не жарт?

- Боронь Боже, - в її очах ні натяку на глузування, що неабияк розтурбувало Олексія.

Безумство Міри нічим не підкріплялось, окрім дикого прохання.

- Як я звітуватиму перед Копитовським? Що я йому скажу?

Дівчина як у воду дивилась. Слідчий справді не радив позбавитись дурного задуму. Своїми запитаннями він наперед визнав неминучість розривання могили.  

- Вигадай, - вона закотила очі, мов прорекла страшну таємну пораду. - Взагалі. Могила мого брата, що тут такого? Навіщо пояснення? Що хочу, те й роблю.

- Психопатка, - Олексій зібрався ухилитись від дівчини, але Міра засильно стисла під ліктем:

- Будь ласка! Будь ласка! Будь ласка! В боргу не залишусь.

Слідчий потер лоба, побовтав забутим напоєм, порозглядав перехожих, поки Мирослава терпляче чекала, не сміючи поворухнутись.

- Якщо скажеш реальну причину. Чуєш? РЕАЛЬНУ, - наголосив чоловік після тривалого мовчання.

- Декілька разів бачила людину, схожу на мого брата, - одразу ж кинулась правдою Міра.  

- А я вчора бачив жінку, схожу на Мерлін Монро, підемо її могилу роздерибанимо? – фиркнув слідчий.

- Отже, не допоможеш, - засмутилась дівчина, відчуваючи, неначе зірвалась у глибокий колодязь.

- Я цього не говорив. Лише відзначив, що хочу дізнатись причину. Справжню причину, - знову виділив чоловік, надпиваючи каву. 

- В тій психлікарні я бачила, як прошмигнув пес, - до істинного мотиву Міра вирішила підводити чоловіка поступово.

- Пес? Який пес? Рекс чи Мухтар? – не втримавсь від дотепу Олексій, а дівчина заляпала себе по щоках, аби витримати потік нескінченного сарказму слідчого.

- Пес. Великий. Припустімо, безіменний, - проціджувала вона. - А дорогою назад в хащах показалась людина.

- І? – не вразивсь Пилипчук. - Можливо, чоловік вигулював собаку.

- Ох, та у тієї людини була така куртка з гербом, як у Сергія!

- Хіба то лімітована серія курток? – професійно фільтрував припущення слідчий. - Їх мільйони однакових. З гербами, тваринами, надписами.

- Але мені зустрічалась тільки одна людина, що її носила -  втікач, за яким я гналась, - вигукнула розпашіла Мирослава.

- Так ось що тобі привиділось, - Олексій нарешті розкрив таємницю нічної гонитви. - Не потенційний дилер чи свідок. Ти подумала, що в натовпі твій брат?

- Однозначно, - твердо кивнула вона. - І це не вперше, коли я впізнаю його.

- Не вперше? – слідчий не знав, як реагувати. - Ти впевнена, що життєво необхідно влаштовувати розкопки? 

- Так, поїхали, – дівчина рішуче попрямувала до припаркованої машини Олексія.