Залізні лещата страху

Над тихою, вкритою вечірнім туманом річкою Велика Тернівка лунав передсутінковий, натужний церковний дзвін. Отець Олег, зігнувшись від важкої праці та вкрившись рясним потом, особисто тягнув за грубий засмальцований мотузок. Він  насилу розгойдував тяжкий металевий дзвін, чий глухий, тривожний гуркіт котився степовими пагорбами та в'язнув у верболозах.

Вже не один день цей удар віщував не вечірню службу й не радісне свято, а нагадував мешканцям хуторів та сіл єдине: швидше кидати все й бігти до своїх хат. З пасовищ, із далеких городів та від річкових заплав люд поспішав у тваринному жаху. Почувши набатом посіяну тривогу, селяни напівобороті хрестилися тремтячими руками. Жінки гарячково хапали на руки дітей, чоловіки кидали недороблені хатні справи просто серед двору, лишали худобу чи хапали знаряддя праці як єдину зброю і поспіхом бігли до будинків. Кожен сподівався знайти бодай якийсь прихисток за товстими дубовими дверима до перших променів ранкового сонця.

Кривава пошесть невблаганно ширилась поселенням, наче чорний туман із нижніх плавнів. Невидимий, жорстокий звір міцно стиснув цю місцину у своїх кривавих пазурах. Щоночі він вчиняв розбій, наводячи жах на всю околицю. Ті нічні напади майже завжди завершувалися однаково: понівеченими тілами, розтрощенними обійстями та селянами, які зникали безвісти в темряві, не лишаючи по собі навіть сліду.

Вдень ця клята кульгава звірина все ж давала селу бодай якийсь перепочинок. Може, відсипалася в темних байраках, ховаючись від гарячого сонця, а може — як подейкували поміж собою налякані селяни, — все ж мала іншу, суто людську подобу. На це недвозначно вказували й знайдені сліди: поряд із важкими, покрученими звірячими відбитками пазурів на вогкій глині ярів з'являлися чіткі обриси людської стопи.

Войт Гаврило Петрович оголошував велике полювання. Усі придатні до зброї чоловіки, озброєні вилами, сокирами та важкими киями, вичісували байраки, яри та густі очерети вздовж Тернівки. Та замість самого звіра знаходили лише його криваві бенкети: то пошматовані людські рештки, то роздертий одяг, то нові моторошні сліди, що обривалися просто на степових шляхах.

Паніка не просто ширилася — вона почала отруювати розум і роз'їдати село зсередини, наче гнила пошесть.

— То може він серед нас вдень живе?! — шепотілися на задвірках, зиркаючи один на одного з-під лоба. — Може, він із одного казана з нами їсть?!

— Та ми ж того кульгавого характерника вже вигнали і хату його дотла спалили! — кричали інші, стискаючи держаки вил. — А хто б це ще міг бути? Більше ж кульгавих на все село немає!

Страх виявився страшнішим за самого перевертня. Почав вершитися кривавий, безжальний самосуд. Засліплені тваринним жахом перед нічною темрявою, люди кидалися одні на одного за найменшою підозрою.

Одного вечора закрили в сараї й ледь не спалили живцем старого Миколу. Хтось із сусідів присягався перед отцем Олегом, що бачив, як той на четвереньках повз по двору у бік хащів. Лише коли двері сараю тріщали від смолоскипів, з'ясувалося, що дід був просто п'яний як чіп і не міг втриматися на власних ногах…

А вчора підрізали молодого пастуха Гната. Коли безвісти зникла Мотря, донька коваля Микити Олеговича, зшаленілий батько з натовпом вискочив у хащі й застав Гната просто над дівчиною — той розпластався межи її рук та ніг у темних кущах. З переляку й люті пастуху миттю розпороли бік сокирою, навіть не розібравшись. Та правда виявилася бридкою й буденною: не жер він її, а сороміцтвом та гріхом займався за домовленістю. Тепер Гнат конав у своїй хаті від тяжкої рани під беззупинні ридання самої Мотрі, а коваль лише мовчки пив горілку, не сміючи звести очей на людей.

Войт Гаврило Петрович з останніх сил намагався тримати бодай якусь дисципліну, але вдавалося це все важче. Звичний порядок рушився, сусід не вірив сусідові, а люта смерть і паралізуючий страх тримали Велику Тернівку в залізних, кривавих лещатах.