Троє погоничей

— Азізе... Ай, Азізе…

Раптом лиховісно пролунало з глибини темної портової вулиці. Срібний місяць торкнувся промінням обличчя того, хто повільно підходив із тіні, осяюючи гострі, хижі риси старшого погонича Мехмеда. За його спиною, немов нічні хорти, крокували ще двоє — Абдула та Юсуф. Назар, який гадав, що вони вже давно напилися досхочу й спали безпробудним сном у найближчому шинку, подумки вилаявся останніми словами. Дідько!

— Ти гадав, що ми не помітимо, як ти весь час кудись вислизаєш, га, Азізе? — з отруйною посмішкою процідив Мехмед, важко ступаючи по вогкому піску. — Але Мехмеда не проведеш... Що ти тут приховуєш під покровом ночі? І хто ці люди?..

Арам, чуючи лихе, миттєво й безшумно відступив глибше в смолисту тінь під дахом рибацького навісу, затамувавши подих.

Найближчою до Мехмеда виявилася Мирося. Погонич рвучко шарпнув дівчину за пазуху й струснув із силою, намагаючись роздивитися нічного супутника. Стара суконна тканина не витримала напруги: ґудзики жупана з тріском відірвалися й посипалися в пил, поли розійшлися в боки. Щільна полотняна тканина, якою Мирося стягувала свій стан, аби сховати дівочі обриси, ослабла та сповзла. Сором’язливому, холодному світлу новонародженого місяця відкрилися витончені дівочі груди. Від різкого поштовху важка чумацька капелюшина злетіла, і каштанові кучерики розсипалися навколо її переляканого обличчя. Дівчина хоч і мала чудернацький вигляд у чоловічих шароварах, але була до біса, ненавмисно жіночною.

На мить запанувала мертва тиша. Погоничі застигли, витріщивши очі.

— Отакої, Азізе... — вигукнув нарешті Мехмед, і його обличчя розпливлося в хтивому, п'яному вишкірі. — В тебе тут, виявляється, жінка... А чого ж ти, йолопе, не лишився з нами пити й розділити місцевих повій? Чи ця якась особлива, га?!

З цими словами Мехмед зі сміхом і силою штовхнув розгублену, напівоголену Миросю в руки Абдулі. Той підхопив її за талію, гигочучи, і перекинув, мов іграшку, до Юсуфа, а той — знову до Мехмеда. Дівчина відчайдушно скрикнула, намагаючись прикрити груди залишками сорочки та вирватися з їхніх цупких, брудних лап, але погоничі лише розразилися глузливим роготом, розпалюючись від її безпорадності.

У Назара перед очима все налилося кривавим кумачем. Переляканий погляд зелених очей Миросі, беззахисний крик дівчини і липкі пальці чужинців на її тілі зірвали останні гальма з його козацької люті.

Проте мозок гарячково вираховував усі варіанти. Зберегти своє прикриття Азіза? Але це означало дозволити цим виродкам торкнутися Миросі, розділити її з ними... Від однієї лише думки про це серце в грудях стислося важким, розпеченим ковадлом.

Погоничів троє. Якщо він та Арам кинуться на них і вб'ють... Але якщо не вб'ють усіх, лише поранять? Якщо інші в шинку вже знають, куди пішли Мехмед із хлопцями? Здійняти ґвалт означало зруйнувати усе. Він не мав права підставляти Арама — вірмен був єдиним містком для козаків у цьому гнізді, надто значимим для Товариства, аби жертвувати ним навіть заради власного життя та Мирослави.

Лишався третій варіант. Тікати.
Назар криво, темно усміхнувся. Прямо як тоді, на ярмарку в Тернівці. Але тепер за Мирославу доведеться поборотися до останнього подиху.

— Тікай! — глухо кинув він у бік темної постаті за навісом.

Тінь Арама на мить повагалася, але мовчки послухалася, ковзнувши в глибину прибережних хащів.

Назар рваним рухом вихопив із-за пояса вигнутий ятаган. Сталь голосно задзвеніла у вогкому нічному повітрі, спалахнувши сріблом під місяцем.

— Відпустіть дівчину, тварюки! — розітнувся його голос, у якому більше не лишилося нічого від сумирного наймита Азіза.

— Та чого б це, Азізе?.. — гигочучи, процідив Мехмед. — Тут на всіх вистачить поласувати!

Він з силою затис долонею рота Мирославі, а іншою рукою бесцеремонно обмацав її оголені груди. Дівчина заборсалася, її зелені очі розширилися від жаху й огиди.

Назар загарчав, мов поранений звір, і кинувся вперед. Але клята кульгава нога далася взнаки — крок збився, втративши колишню блискавичність. Він не встиг дістати Мехмеда, як шлях перетнув Юсуф, що вже встиг витягти свого вигнутого ножа.

Зброя з брязкотом зіткнулася в повітрі, розсипаючи снопи іскор.
Назар зчепився з Юсуфом у жорстокому двобої, відбиваючи шалені випади й намагаючись прорватися до дівчини.

І в цю мить Мирослава, не чекаючи порятунку, із зусиллям вихопила маленький ніж, захований у складках штанів, і з усієї сили полоснула Мехмеда просто по обличчю. Лезо з тріском розсікло шкіру від вилиці до губи.

Мехмед дико заревів, випустив її й хапався за щоку, крізь пальці якої бризнула чорна в місячному світлі кров. Мирослава, не гаючи й секунди, рвонула з його рук геть.

Оповитий лютим азартом бою, Назар зібрав усі залишки сил у кулак. Ігноруючи гострий біль у кульгавій нозі, різко розвернувся й одним безжальним, вивіреним рухом полоснув ятаганом по шиї Юсуфа. Тканина й плоть розійшлися, полетіли бризки крові, і погонич із глухим хрипом повалився в пісок.

Поки поранений Мехмед затискав розкраяне обличчя й волав на весь берег, здіймаючи дикий, божевільний ґвалт, Назар кинувся до Мирослави.

— Зрада! Зрада! В ім'я Аллаха, на допомогу! — кричав Мехмед, і його голосіння вже відбивалося луною від прибережних скель.

З боку фортечних мурів відповів тупіт сотень ніг і розтривожено крики. У темряві провулків спалахнули перші рухливі вогні — на шум боротьби з палаючими смолоскипами бігли яничари.

Шлях до порятунку перегородив Абдула, який потерпів невдачу в намірах дігнати тінь, що зникла з під навісу та повернувся до берега на волання товаришів.  Залишивши ятаган глибоко в тілі поваленого Юсуфа, Назар змушений був зійтися з ним у жорстокій рукопашній битві. Погонич виявився неймовірно дужим, мов дикий бугай.

Чоловіки зчепилися в смертельних обіймах, з розгону покотилися по землі, вибиваючи пил і вириваючи з травою каміння. Назар відчував, як важкі пальці Абдули перекривають йому горло, але раптом хватка ворога ослабла.