Таємниця Арама

Тим часом над Дніпром повільно, поважно зійшов срібний рогатий місяць. Його холодне світло прорізало південну пітьму, сріблило верхівки прибережних дерев, пласкі дахи глинобитних мазанок і мерехтіло на темній, смолистій водяній гладі. Тіні від споруд стали довгими й гострими, мов ножі. Завдяки цьому місячному сяйву просуватися доводилося швидко, перебігаючи від однієї чорної плями до іншої, ховаючись від нечисельних нічних перехожих.

Підкравшись до старої хижі Арама, що стояла похилившись біля самісінького берега, Назар притис Миросю до вогкої дерев'яної стіни сусіднього сараю. Вони затамували подих і присіли навшпиньки. Пахло мулом, солоною рибою, сухим очеретом і далеким димом.

Мирося відчувала, як гаряче й ритмічно б'ється серце Назара, до якого вона притулилася. Козак обережно, намацав під ногами в пилу кілька дрібних камінців. Замахнувся — і перший з них тихо клацнув об каламутне скло невеликої шибки хижі.

Тиша. Лише десь на воді плеснула риба та легкий вітерець зашурхотів очеретом.
Назар виждав кілька секунд і кинув другий.

Цього разу за деревом глухо рипнуло. Усередині халупи зачулося обережне, ледь чутне човгання. Вони обидва завмерли, майже припинивши дихати. Дерев'яні двері хижі поволі, без жодного скрипу, почали відчинятися, і з темного отвору на місячне світло повільно висунулася висока, кремезна темна фігура. Срібне сяйво вихопило з пітьми блиск довгого оголеного кинджала в  масивній руці та пронизливий погляд чоловіка, що вслухався в пісню нічного шелесту.

— Араме... Я від Маноліса... — прошепотів Назар, поволі підводячись із тіні. Він плавно підняв порожні долоні на рівень грудей, показуючи, що не має лихих намірів і не тримає зброї.

Вірмен на мить застиг, пильно вдивляючись у нічний силует козака, а потім мовчки ковзнув кинджалом у піхви за широким поясом. Він ледь помітно хитнув головою в бік річкового берега й зробив крок назад, кличучи їх за собою. Усі троє рушили в повній тиші, намагаючись не видати жодного звуку, аби не розбудити родину Арама, яка спала в хижі.

Зупинилися біля самісінької води, де темна дніпровська гладь тихо пестила пісок і плескалася об борти запричалених човнів. Повітря тут було прохолодним, пахло тиною, розпеченим за день камінням і тютюном. Мирося стала на півкроку позаду Назара, міцніше насунувши капелюх і перетворившись на нерухому тінь.

Арам заклав руки за спину й поважно звів обличчя до неба, де у вишині дріботіли тисячі срібних зірок, відбиваючись у чорній воді.

— Яка гарна ніч... — тихо, з особливим південним притиском мовив він, і цей оксамитовий голос злився із шумом води. — Які зорі... Скільки вони вже бачили за час свого існування... Що то є людське життя у порівнянні з їхньою віковою величчю?

Повільно повернув голову до Назара, пропікаючи того пронизливим поглядом з-під густих брів:

— Тобі треба човен, щоб вирушити в Чорне море, козаче?.. Мене ніхто не попередив про твій прихід.

— Ні, Араме, ні... — стиха, але твердо заперечив Назар, ступивши ближче. — Я тут в іншій справі.

— В якій саме? — злегка примружився вірмен.

— Того року від тебе козаки сплавлялися в похід... — Назар стиснув кулаки, і його голос налився важкою напругою. — А повернулися лише троє. Що ти знаєш про це?

Повітря між ними вмить стала важким і задушливим, мов перед грозою. Почувши це запитання, Арам помітно напружився. Його плечі закам'яніли, а спокійне й філософське обличчя вмить затьмарилося глибокою, тривожною тінню. Чоловік поволі перевів погляд від зірок на темну воду і довго, важко мовчав, ніби зважував, чи варто взагалі вимовляти вголос те, що він знає.

Назар сунувши руку за пазуху, витяг важкий, зав’язаний шкіряний вузлик — усе, що заробив чесною працею за останній час, і рішуче простягнув його вірменові.

— Це тобі, Араме. Маленька відплата за правду. Твій ризик не має бути марним... мені потрібні не чутки, а те, що ти бачив на власні очі.

Арам повільно опустив погляд на монети, що важко лежали на долоні Назара, глухо звенькнувши металом. Він повагався кілька довгих, напружених секунд, а потім усе ж узяв гаманець, відчуваючи його вагу, і сховав за широкий пояс. Лице вірмена стало ще похмурішим.

— Ти ж розумієш, козаче, яка це небезпечна справа — вам допомагати? — голос пролунав притишено, наповнений гірким життєвим досвідом. — Беру твої гроші не через те, що прагну наживи. А якщо щось станеться зі мною, якщо прийдуть за мною... щоб жінка моїм дітям хоч хліба купити могла. Розумієш?

Назар мовчки й твердо кивнув, підтверджуючи поглядом, що розумів усе.

Арам важко зітхнув, дивлячись кудись поверх чорної водної гладі, туди, де сріблився далекий горизонт. Темні очі на мить затуманилися, ніби він знову переносився в той самий проклятий вечір.

— Пам'ятаю я ту ніч чудово... — заговорив тихо, і ті слова падали на землю, немов краплі смоли. — Відправив я тоді десятьох ваших. Десятьох міцних хлопів на трьох малих, маневрених чайках. Мали вони вийти в Чорне море, перестріти турецькі галери, що везли бранців до османів. Серед тих невільників були важливі для вас люди... Свої, козацькі старшини, двоє... Імен і справжніх звань їхніх не знаю. На березі, у самій фортеці, вивільнити їх було неможливо — охорона стояла стіною. Тож хлопці виждали, як галери вийшли в море, повантажили бранців, і рушили слідом. Мали зробити швидкий, зухвалий наліт, вибити турок і забрати своїх назад. По четверо на човен... Все йшло добре. Гладко й тихо. Я їх особисто проводжав з цього самого берега і перехрестив на дорогу.

Арам замовк на мить, стиснувши кулаки так, що побіліли суглоби. Тіні від місячного світла лягли на його обличчя глибокими зморшками.

— Та тієї ночі вони не повернулися. І ніч... така тиха була, спокійна, як оця... Раптом перемінилася в одну мить. Піднявся страшний, несамовитий шторм, небо розкололося від гарячих блискавок, і хмари впали на воду. Я тоді… я залишив запалену свічку у вікні своєї хижі, щоб знак їм був, куди вертати в сліпій темряві, якщо виживуть... а сам пішов додому молитися. Та ніхто не прийшов.