Сплавляючись Дніпром

Туман клубочився навколо молочною, густою завісою, укриваючи Дніпро вогкою хрипкою тишею.

Уже другу ніч поспіль сплавлялися у темряві. Зазвичай, коли обоз впирався в широку воду ріки, чумаки не повертали назад, а бралися за перевіз. Вантаж обережно, під вмовляння та лайку керманичів, заносили на широкі дерев'яні пороми й байдаки. Сірі воли, відчуваючи під ратицями хитку палубу й чуючи глибінь, лякалися, ревли й задирали роги, тож їх доводилося міцно в'язати шкіряними ременями до плотів. Чумаки самі ставали до довгих гребних весел і тоді вся ця важка, пропахла дьогтем і рибою валка повільно рушала, розсікаючи темну річкову воду.

На широкій воді до їхнього чумацького товариства приєдналося ще кілька важких купецьких човнів, і тепер вони прямували вервечкою на схід, мов похмурі тіні поміж темних берегів. Частину шляху мали пройти разом по воді, а потім розділитися з купцями і рушити, звично, суходолом.

Мирося сиділа на мокрому згортку рогожі, згорнувшись у вузол і благаючи долю лише про одне — не привертати до себе зайвої уваги. Дядькова сорочка пахла дьогтем і потом, а коротке каштанове волосся, що непривично лоскотало шию, ховалося під насунутою на самі очі капелюшиною.

— То як тебе звати, хлопче? — зненацька озвався один із чумаків, високий, вусатий мужик із випаленим сонцем обличчям, який правив кормовим веслом.

Мирося здригнулася, гарячково ковтнула повітря й, намагаючись хрипіти якомога нижче, видушила:

— Семеном...

— Отже, Семене, — чумак примружив око, розглядаючи тонкі, зовсім не чоловічі зап’ястки новачка, але лише хмикнув у вус. — Тримайся старших, як припливемо. З лодки сам ні кроку не роби й далеко не відходь. Для таких нетямущих пташенят Тавань — це вірна смерть. Затямив?

Дівчина судомно кивнула, затиснувши пальці в кулаки. Їй було геть незатишно й лячно серед цих кремезних, грубих чоловіків, але вибору не було — Дніпро ніс її на південь, і вороття не існувало. Проте найскладнішим виявилося навіть не важке весло й невідомість попереду, а клятий щоденний побут.

Чоловіки абсолютно не соромилися один одного: могли беззастінно сходити просто за вітром із борту лодки під сміх і жарти побратимів. У такі хвилини Мирося бентежно й палаючи від сорому відводила очі в туман, уткнувшись носом у коліна. Самій же дівчині доводилося терпіти до судом у животі, чекаючи рідкісних зупинок біля берега, де чумаки то вантажили мішки із сіллю, то зливали дьоготь.

А ще були розмови. Сороміцькі, солоні чумацькі жарти про дівок у шинках, про портові походеньки та життєву брудноту заливали лодку щовечора. Мирослава, вихована в суворовій покорі, від таких слів щоразу внутрішньо здригалася, відчуваючи, як палають вуха під крисами капелюха.

Сплески весел об темну дніпровську воду лунали в темряві ритмічно, мов розмірений відлік часу. Мирося ж забилася на мішках біля борту, обхопивши коліна руками, а її мозок хаотично метався в душних, плутаних роздумах, пробиваючись крізь вогку передсвітню прохолоду.

«Чи вдасться взагалі знайти його в тій клятій Тавані? — думала дівчина, вдивляючись у сіру туманну завісу. — А якщо знайдеться... як переконати Назара взяти мене із собою? Чим я, проста дівчина, можу йому допомогти?»

Ця думка пекла найболючіше. Назар здавався їй надто самодостатнім, надто суворим і загартованим степовими вітрами та кривавими походами. Він був мов кремінь — незламний, замкнений у власному болю. Хіба він потребував її так само, як вона його? Хіба взагалі є місце дівочому серцю там, де шукають зниклих побратимів і грають зі смертю?

«Але ж той другий поцілунок... — Мирося мимовільно торкнулася пальцями вуст, і щоки вмить спалахнули гарячим вогнем. — На відміну від першого, той не був випадковим! Не був спалахом зляканої пристрасті… Назар цілував так, ніби віддавав частину своєї душі... Отже, я йому небайдужа? Чи це просто були жалощі наостанок?»

Біль гострим голками штрикав у грудях. «Але ж він мене лишив! Втік на світанку, лишив ті гроші, ніби відкупився... І наказав знайти гарного хлопця! Хіба той, хто кохає, може таке промовити?!»

Дівчина ковтнула гірку сльозу, що підступила до горла. Але одразу ж інший, тверезий і відчайдушний голос всередині підняв голову на захист козака: «А хіба був у нього вибір? Курінний дав чіткий наказ, відрядив у небезпечну розвідку. Хіба Назар мав право перечити курінному отаману й тягти за собою дівку в саму пащу турецької переправи?! Ні... Він хотів захистити. Дурна, він просто хотів мене врятувати!»

Думки бігали колом, перебиваючи одна одну, плутаючись у шелесті очерету й глухому кректанні чумаків. Мирося все більше коливалася між гірким розпачем і пекучим бажанням довести Назарові, що вона не тягар.

— Гей, Семене! Твоя черга на весла! — гучний, хрипкий голос старшого чумака рвачко вирвав її з полону роздумів.

Мирося здригнулася, струшуючи з себе важке заціпеніння.

— Іду, дядьку! — промовила вона, важко підводячись із рогожі і роблячи крок до важкого дубового весла.

А ніч над Дніпром ставала дедалі глибшою та густішою, загортаючи вервечку човнів у чорне оксамитове покривало. Зміна веслувальників, що відпрацювала своє, зі зітханням і виснаженим стогоном улягалася спати просто на цупких мішках із сіллю.

Мирося стискала весло, відчуваючи, як мозолі на долонях наливаються болючим вогнем. Кожен поштовх мокрого дерева давався їй із трудом, але діачина лише міцніше затискала зуби, вслухаючись у глухий шум річкової води та хрипкі голоси чумаків, що веслували поруч.

У нічній темряві, коли береги розмивалися до чорних похмурих силуетів, розмови чоловіків мимовільно набували химерних, моторошних рис. Степові казки про мавок, дніпровських русалок, чугайстрів та чорноморських відьом так і витали над водою разом із мокрою парою.

— От ви міряєте! — раптом стиха, але з хитрим притиском мовив один із суміжних веслувальників, кремезний вусач, блимаючи в темряву білками очей. — А от зі мною справжня биль сталася! Одного разу на хуторі відьма мене хотіла осідлати... Підповзла вночі, мов кішка, й вже на спину мостилася!