Шинок старого грека

Шлях до шинку старого грека Маноліса пролягав крізь справжнє пекло. Вузькі, заплутані вулички передмістя плавилися від пекучого полудневого сонця. Пил висів у повітрі важкою білястою хмарою, виїдаючи очі й осідаючи сухим хрустом на зубах.

Назар, який тепер відгукувався на чужоземне ім'я Азіз, дріботів поряд із погоничами, ховаючись за масивною спиною темного степового коня й міцно стискаючи поводдя. Шкіра Назара вже добряче засмагла під південним сонцем, горіхова настоянка надійно тримала темний колір волосся, і лише сірі, мов сталь, очі виблискували з-під тіні каптура, викриваючи чужинця. Він трохи тямив у місцевій вивільненій говірці, але волів мовчати, аби не видати себе мовою.

Раптом серед безликої низки глинобітних халуп та критих рогожею яток око Назара вихопило жаданий знак — потемнілу від часу та солоного вітру дерев'яну вивіску з вирізаним оливковим деревом.

— Головорізи, а чи не час нам промочити горло? — хрипко, розтягуючи слова, звернувся Назар до татарських та ногайських погоничів, спиняючи коня біля дерев'яного поїла.

Чоловіки спочатку завагалися, перезираючись із підозрою та бурмочучи щось про суворого господаря табуна.

— Я пригощаю! — додав Назар, криво усміхнувшись із-під каптура. — Як-не-як, ви прийняли Азіза до себе й дали роботу. За мій рахунок!

Погоничі вибухнули схвальним сміхом. Хтось гучно плеснув його по плечу, аж пил посипався зі свити, і вони без зайвих роздумів припнули коней під довгим очеретяним навісом.

Шинок Маноліса зустрів їх жаданою прохолодою та напівтемрявою. Будівля була викладена з товстого дикого каменю, а долівка — вкрита річковою галькою, що освіжала повітря. Усередині пахло кислим вином, сушеним чебрецем, паленим тютюном і відпрацьованим оливковим маслом. За низькими дубовими столами сиділи мовчазні грецькі матроси, смугляві османські перекупники та кримські ногайці, стиха граючи в кості.

За важкою стійкою зі старого корабельного дуба вивищувався сам господар — Маноліс. Це був огрядний, сивий чоловік із густими, зрослими на переніссі бровами та обличчям, поораним глибокими зморшками від солоного морського вітру. На його шиї на потертому ремінці висів важкий срібний хрест. Грек поволі протирав брудним шматком полотна глиняний кубок, кидаючи цупкий, проникливий погляд на кожного, хто переступав поріг.

Погоничі галасливо впали на широку лаву в кутку.

— Манолісе, старий лис! — вигукнув один із них, стукнувши кулаком по столу. — Неси свого найкращого винища й закуски! Сьогодні Азіз платить за всіх!

Грек лише поважно кивнув, не виказуючи жодних емоцій, і подав знак мовчазному хлопчику-наймиту. За хвилину на столі з'явилися важкий глечик із темно-червоним кислуватим вином, прісні коржі та миска з солоним сиром і оливкам.

Погоничі одразу ж жадібно припали до кубків, а Назар, удаючи, що п'є разом із ними, крізь тінь каптура не зводив очей зі старого Маноліса, шукаючи слушної миті, аби залишитися з господарем віч-на-віч. Поволі зробив кілька ковтків кислуватого вина, удаючи, що хмеліє разом із компанією. Зачекавши, поки погоничі розгарячаться й почнуть гучно сперечатися про ціни на коней, він важко підвівся з лави.

— Замовлю ще по кухлю, — буркнув чужоземцям, брязкаючи монетами в кишені, і повільною ходою рушив до важкої дубової стійки.

Маноліс навіть не припинив протирати глиняний глечик. Його пронизливі очі скотилися на Назара з-під густих сивих брів, вхопивши і стрімку козацьку поставу під сардаком і впізнавану непохитну суворість у сірих очах.

— Що тобі, козаче? — стиха, ледь розтуляючи вуста, хрипко мовив грек. — Кажи швидко. Тут у стін є вуха.

Назар не став гаяти часу. Озирнувшись на погоничів і переконавшись, що тим піднесли добавки й вони зайняті вином, подався трохи вперед:

— Я шукаю Сашка Чорного. Минулого року він мав бути тут. Мене направили до тебе Андрій та Олесь порозпитати за нього…

Рука старого Маноліса із ганчіркою на мить завмерла. Він мовчки вдивлявся в обличчя Назара, а потім тихо, з гірким зітханням мовив:

— Так, був він у мене... Перед походом своїм та після. Не знаю, що там сталося з ними у тих клятих водах, хлопче, але повернулися вони геть дивні.

— Повернулися? — серце Назара тьохнуло, а пальці стиснулися в кулак. — Він не один вернувся?

— Ні, троє їх було, — Маноліс стишив голос до загробного шепоту й озирнувся по шинку. — З ним ще русявий молодий козак був... Трохи кульгав та шрам на обличчі мав. І ще один — кремезний дуже, темноволосий та синьоокий.

Грек нахилився ближче, і від нього потягнуло важким запахом ладану й тютюну.

— Розплачувалися чистим золотом, коштовності при собі мали такі, яких і в османського паші не завжди побачиш. Але злі були й пригнічені... Якась страшна гризота була між ними. Щось таке тяжке на душі лежало, ніби вони самі себе животом у домовину заклали. Три дні та три ночі сиділи ось у тому кутку, пили не просихаючи, не спали навіть ні хвилини... А потім одного ранку зникли, мов туман над Дніпром. Оце мені лишили наостанок за мовчання…

Грек обережно витягнув із глибини засаленої кептарі тонкий золотий ланцюжок і на мить розтулив долоню. На ній спалахнула зеленим вогнем важка смарагдова підвіска, вкрита дивними, виточеними в камені таємничими знаками й символами.

Назар заворожено глянув на коштовність. У грудях від її вигляду стало холодно й важко.

— Хіба геть нічого не казали?..

— Нічого, хлопче. А я і не питав, — грек швидко сховав прикрасу назад. — Знати щось подібне буває занадто дорого... для життя.

Він повагався, роздивляючись непорушне обличчя Назара, а потім зітхнув і тихіше зашепотів:

— Та знаю одного, хто може ще щось трохи знати... Знаєш місцину, де ваші перед походами сплавляються? Як ні, то шукай вірмена Арама. Він знає те місце і з ким вони там бачилися. А я більше нічого не знаю. Йди собі з Богом, козаче, й не повертайся сюди.

Маноліс відвернувся й знову почав протирати свій глечик, удаючи, що розмова закінчена. Назар узяв важкі кухлі з вином і поволі рушив назад до погоничів, відчуваючи, як у голові важким молотом стукає нове ім'я: Арам.