Хвойда

— Ах ти хвойда така! — у Миросю зі свистом полетіла плетена корзина, кинута важкою тітчиною рукою. — Паскуда!

Дівчина лише встигла скрикнути, забившись у куток біля припічку й згорнувшись клубочком. Вона прикрила голову ліктями, зіщулившись під зливою люті, яка зненацька обрушилася на неї серед білого дня.

Тітка Катерина важко дихала, її зелені очі, ще зранку байдужо-втомлені, зараз палали праведним гнівом. Руки тремтіли, а важкі груди ходили ходуном під замасленою керсеткою.

— Омелян! Той, що Мотрі старої син, ну тої, що ще зналася з покійною сусідкою нашою колишньою, Явдохою, царство їй небесне... — Катерина скоромовкою набожно ткнула пучками в бік грудей і одразу ж знову загриміла на всю хату: — Повернувся з наймів та каже, що втекла ти, сучка мала, від батька! Живий Свирид, живіший за всіх живих! А ти з козаком, про якого всяке нехороше кажуть, швендялась весь цей час, а тепер до мене прибилася?! То може ти вже в тягості, га?! Може, байстюка тут вирішила скинути мені на шию, а сама далі по рукам ходити?!

— Тітонько, благаю вас, вислухайте! — голос Миросі рвався від сліз, вона стискала пальці біля грудей, дивилася на Катерину знизу вгору через заплутане пасмо волосся. — Бив мене батько... Почорніла я від тих синців! От я і до вас вирішила... Не можу я з ним більше бути, тітонько, згляньтеся!

— Бив! — перебила її Катерина, аж синя жила на скроні надулася. — Та мало тебе бив! Ноги переламати треба було, щоб з хати виповзти не могла, повія безсоромна! Матінка твоя покійна в гробу перевертається через тебе, господи прости…

Катерина рвачко повернулася до кутка, де висіли потемнілі від кіптяви образи, і широким, нервовим жестом перехрестилася, шепочучи щось губами. Але вже за секунду знову крутнулася до дівчини, мов розлючена вовчиця:

— Як собі хочеш, а в неділю вертаєш до батька! Мій Марко тебе возом відвезе й прямо Свиридові в руки здасть, невдячна дівка!

В обличчя Миросі полетів вологий, грубий рушник, яким тітка щойно витирала посуд. Але в Катерини від власного крику вже не лишилося сили мітко цілити — рушник глухо ляпнувся на долівку поруч із Миросею, забризкавши її спідницю краплями брудної води.

У хаті запанувала важка тиша, порушувана лише уривчастим сапанням тітки та глухими, придушеними риданнями дівчини, яка розпласталася біля холодного припічку, розуміючи: вільного життя в неї лишилося тільки до неділі.

***

Ніч розлилася над слобідкою важким, зоряним киселем. У хаті потроху все стихло: тітка Катерина перестала сердито сапати на ліжку, дядько Марко глухо захропів у кутку, а малі, втомившись від денного гамору, нарешті перестали вовтузитися на широких лавках.

Лимонне світло майже повного місяця пробивалося крізь маленьке віконце, малюючи на долівці бліді, тривожні квадрати. Серпень вже перевалив за другу половину, і нічна прохолода гостро, підступно пробиралася крізь щілини — дивний контраст із тією страшною, задушливою спекою, що панувала вдень.

Мирося не могла заплющити очей. Кожна жилка в тілі тремтіла від образи, що палила груди. Вона поволі, ледь дихаючи, підвелася з рогожі. Кожен шелест сорочки здавався їй гуркотом грому. Переступаючи через поснулих дітей, дівчина прослизнула до дверей, тихенько відсунула засув і вислизнула на подвір'я.

Нічне повітря вдарило в обличчя свіжістю, пахнучи сухим полином, річковим мулом і прив'ялою скошеною травою. Мирося безсилля опустилася на дерев'яний одвірок, обхопила коліна руками й тихо, беззвучно заплакала.

Сльози котилися по щоках, гарячі й пекучі, а над нею миготіли тисячі яскравих діамантів — серпневе небо о цій порі року було глибоким і безкрайнім. Довкола вирувало своє, таємниче життя: у високій траві заливалися цвіркуни, десь у баюрах біля Самари глухо перекликалися жаби, а з боку темного байраку чулося похмуре, тужливе гукання сича. Вітер ніжним подихом торкався її вивільненого волосся, ніби намагався втішити.

«Що ж мені робити? Господи, що робити?..» — розпачливі думки розривали голову.

Повернутися до Тернівки? О ні. Вона краще прямо зараз піде в степ і віддасть себе на поталу тим самим вовкам. Батько після втечі не просто битиме — він зведе її зі світу, перетворить рештки життя доньки на суцільне знущальне пекло.

Але найстрашнішим було інше. Спробувавши ковток волі, пройшовши степовими шляхами поруч із Назаром, побачивши, який безкрайній, величний і прекрасний світ простягається за тином її рідного села, дівчина вже не могла повернутися назад. Вона дізналася, як пахне воля, як шумить велика річка, якими можуть бути люди. Як тепер закритися в чотирьох стінах і чекати, поки батькова важка рука знову притисне її до долівки?

Мирося підняла голову й подивилася на південь — туди, куди в золотій куряві зник Назар. Її вуста все ще пам'ятали той шалений, п'янкий поцілунок біля яблуні, а вуха — його гірке: «А хто тобі сказав, що я при тямі?».

Відчай затопив дівоче серце важкою, чорною хвилею, позбавляючи повітря й розуму. Бідолашна рвачко підхопилася з одвірка, перелякана власним безсиллям, і підскочила до грубого дерев’яного столу, що стояв під розлогою яблунею.

Там, у глибокій мисці, плавали нарізані на сушку яблучні дольки, а ті, до яких увечері так і не дійшла тітчина рука, розсипом лежали поруч. Око Миросі миттєво вихопило гостре, вузьке лезо ножа. Він сяяв у прохолодному місячному світлі, мов виточений з криги.

Дівчина вхопила його брудне руків'я, тяжко, рвучко дихаючи. На мить густа, суцільна чорнота поглинула розум від пекучого відчуття безвиході. «Нащо воно все? — дика, отруйна думка билася в скронях. — Нащо чекати неділі, Маркового воза, батькового батога чи знущальних поглядів усього села? Що мені втрачати?!».

Повернула ніж лезом до себе, готова крайнім кроком обірвати цей сором і біль, аж раптом опустила погляд. Поруч на лаві стояло повне цебро із водою. На її гладенькій, мов дзеркало, темній поверхні відбивалося місячне сяйво й вона сама. Мирося застигла. З води на неї дивилося власне відображення: розпатлана, густа коса, падаюча на плечі, розширені від жаху зіниці й блискуче лезо, притиснуте до самого горла.