Тітка Катерина

Дорога до слободи випивала сили мовчки й неквапливо, ніби сам степ притишував подих перед лихом. Назар сидів у сідлі важко, неприродно подавшись уперед, щоб зменшити біль у зраненій нозі. Його обличчя здавалося витесаним із сухого дереву — темне, виснажене, з затиснутими до білизни губами.
Позаду мовчки сиділа Мирося. Напруга між ними висіла прозорою, але непробивною стіною.

У торбі за спиною лежав перев'язаний мотузкою згорток з кавалком черствого житнього хліба та в'яленою кониною, що він отримав у дорогу.

«На трьох до Тавані цього б вистачило, аби не здохнути з голоду, — гірко міркував Назар, глухо вдивляючись у гаряче марево перед конем. — Та отаман не знає, що я роблю гак. Не знає, що спершу закину Мирослю до тітки у Самару. А це ще десятки верст... Доведеться жувати повітря й ділити кожен шматок навпіл. Ні, краще їй віддам. Нехай їсть. Дівка й так від кожного шелесту здригається».

У вухах Назара все ще лунав застережливий шепіт Вернигори, сказаний наодинці біля курінного порога, поки Мирося переступила через колоду: «Поквапся, Назаре... Роби все таємно. Аби жодна сука по зимівниках не прогарчала, що характерники десь в степу людей рвуть! Зроби все, поки Федір Полоус зі своїми козаками в поході! Чуєш мене? Скритно і з розумом!»

Назар міцніше стиснув поводдя, аж шкіра рипнула. З розумом... А де той розум узяти, коли в голові лише сумбур?

— Назаре... — тихо промовила Мирося, не витримавши цієї затяжної тиші. Діачина потягнулася рукою до його плеча, але в останню мить зупинила долоню в повітрі, так і не наважившись торкнутися. — Чому ти мовчиш? Ти прогнівався? За те, що через мене тебе геть від побратимів відштовхнули?

Назар поволі повернув до неї голову. Його сірі очі, зазвичай теплі й глибокі, зараз здавалися випаленим попелом.

— Не на тебе я гніваюся, Миросю, — голос звучав глухо, ніби крізь шар сирої землі. — На долю свою кляту...

Він зробив паузу, важко вдихнувши гаряче степове повітря, просякнуте полином.

— Тітка в Самарі тебе прийме. Принаймні, дах над головою буде й шматок хліба. Там безпечно. А я... я мушу дізнатися правду. Бо якщо якщо Сашко Чорний розніс це прокляття по степу — то скоро усіх нас, характерників, як скажених псів, у баюрах відстрілюватимуть.

Мирося стиснула губи, відчуваючи, як до горла підступає пекучий клубок. Дівчина дивилася на широку спину й розуміла, що цей самотній чоловік не просто їде на розслідування. Він їде шукати власну смерть чи виправдання, а її залишає позаду, мов непотрібну ношу...

***
Слобідка біля річки Самари дихала спокоєм, який після суворого та напруженого січового затишшя видавався майже дивним. Хатки стояли до купки, неначе тулилися одна до одної від степового вітру. Посеред поселення виблискувала журавлем спільна криниця, біля річки жінки завзято вовтузились із пранням, а вздовж трави вайлувато паслися корови, ходили коні й плуталися під ногами кури.

Тітка Катерина стояла на порозі своєї хати, втупивши руки в боки. Жінка була невисока, огрядна, із гострим, прискіпливим поглядом яскраво-зелених очей — точно таких же, як у Миросі. Примружившись від сонця, Катерина вдивлялася у битий шлях, в намаганні розпізнати, кого це принесла суха дорожня курява.

Під'їхавши до низької хвіртки, Назар важко спішився і мовчки простяг руку, допомагаючи Миросі зійти з коня.

— Доброго дня, ґаздине, — глухо промовив чоловік, припіднявши край шапки.

— І вам доброго, коли не жартуєте, — Катерина не зрушила з місця, суворо перебираючи очима чужинців: високого, похмурого козака з випаленим сонцем обличчям та юнку поруч із ним. — Хто такі будете? І що вас принесло до нашої слобідки?

— Тітко Катрю... це ж я, Мирося... — несміливо, майже шепотом промовила дівчина, зробивши крок уперед.

Вона ще на останній річковій переправі скинула важкий чоловічий жупан, перевдяглася у рідну спідницю та вивільнила густу косу з-під шапки, але зараз під суворим поглядом родички почувалася зовсім беззахисною.

Тітка Катерина пригледілася уважніше. Зморшка між її бровами розрівнялася, а в зелених очах спалахнуло здивування. Перед нею дійсно стояла дівчина з викапаними рисами її покійної сестри — ті ж самі вилиці, той же м'який розліт брів. Катерина бачила небогу лише раз у житті — ще зовсім крихітною на хрестинах, коли приїздила до родичів у Тернівку.

— Ти ба! Небога! — сплеснула долонями Катерина, виступивши з двору. — Оце так диво... А що ж це тебе сюди привело, Миросю? Де батько? Чи з ним щось сталося, не дай боже?!

Вона знову кинула швидкий, підозрілий погляд на Назара, який стояв трохи осторонь, тримаючи коня за поводдя, мов мовчазна, похмура тінь.

— Батько... батька більше немає, тітко, — голос Миросі здригнувся, а на очі набігли сльози. — Нас... нас спіткало велике лихо.

Катерина важко зітхнула, обличчя її враз поважнішало й посуворішало. Жінка перевела гострий погляд із плачучої дівчини на мовчазного козака.

— Лихо, кажеш... — тихо промовила, відкриваючи хвіртку. — Ну що ж, заходьте до хати. Не на дорозі ж про таке гомоніти, коли вся слобода очей з нас не зводить. Заходьте... та розказуйте, що за «лихо» привело тебе з цим козаком під мій дах.

Мирося ковтнула важкий клубок, що підступив до горла. Сказати правду про те, що батько живий, що він п'є, а його лють і важка рука давно перетворили її життя на пекло, дівчина не наважилася. Страх, що тітка Катерина просто вижене її назад до Тернівки, виявився сильнішим за совість. «Може, сюди новини з нашого села й не дійдуть... а як дійдуть, то пізніше розкажу, як буде зручно», — промигнуло в голові.

— Батько втопився на рибалці, тітко... — збрехала Мирося, опустивши очі. — А Назар... він якраз їхав у цих краях по своїх справах, то й зголосився провести мене, аби самій степом не блукати.

Назар у розмову не втручався. Він стояв біля самого порога, мов темна, мовчазна брила, опираючись спиною на одвірок і приховуючи кульгаву ногу. Його сірі очі байдужо дивилися кудись повз жінок, але кожне брехливе слово Миросі чомусь відбивалося у серці глухим болем.