Наказ отамана

Остап Вернигора сидів на прохолодному ганку курінного будинку, повністю занурений у знайому, майже молитовну працю. На колінах лежав важкий брус, а в руках сяяв тьмяним, грізним блиском сталевий клинок.

Він пишався своєю зброєю. Ножі для Остапа були не просто залізом, а його особистим літописом, карбованим у сталі, де кожна щербинка пам'ятала свою кров, а кожен візерунок на руків'ї берег чийсь останній подих.

Перший, довгий та важкий, із темного, загартованого заліза, мав широке лезо з глибоким жолобом. На кістяному руків’ї, вирізаному з рогу дикого тура, висікли химерний східний орнамент із дрібними вставками бірюзи. Цей ніж він здобув у тому кривавому поході під Синоп, коли чайки різали чорну воду, а пороховий дим застилав сонце. Остап зійшовся у герці з османським намісником на палубі палаючого корабля. Лезо мало непомітну, але глибоку щербину біля самої гарди — пам’ять про той момент, коли турецький ятаган ледь не перерубав курінному передпліччя.

Другий ніж був зовсім іншим — коротшим, із вузьким, мов зміїний язик, лезом із блискучої сталі. Його руків’я з темного, мореного дуба прикрашала срібна насічка у вигляді козацького хреста. Цю зброю йому подарував побратим Грицько Нечоса незадовго до своєї загибелі під Цецорою. «Тримай, Остапе, цей клинок не зрадить, навіть коли сонце згасне», — згадалися курінному останні слова друга. Відтоді цей ніж завжди висів у нього за поясом, нагадуючи про борг, який можна сплатити лише пам'яттю.

Занурений у ці важкі, давні спогади під мірне, ритмічне шорхання сталі об камінь, Вернигора не одразу звернув увагу на кроки, що лунали від перевозу. Лише коли гучні, веселі голоси Степана Губи, Гриця Сокола та молодого Павла залунали на увесь майдан, зазиваючи курінного, Остап повільно зупинив руку.

— Гей, курінний! Подивіться, кого ми в плавнях перейняли! Та сам би дідько не вгадав! — гукав Степан, випускаючи тютюновий дим.

Остап повільно підвів важкі повіки й подивився на прибульців з-під лоба, прикриваючи очі від полудневого сонця. Перед ганком стояв чоловік, якого Остап не розраховував більше побачити на Базавлуку. Назар. Добре знайомий, перевірений у десятках запеклих сутичок побратим. Двоє літ тому вони важко, з глухим болем у грудях прощалися тут-таки, на Січі. Назар тоді твердо вирішив покласти край кривавому козакуванню, забрати свої заслужені частки й осісти десь біля людей — звести хату, виростити хліб і знайти спокій, якого так прагнула його зболена душа. Остап тоді неохоче, але з повагою відпустив його, знаючи, як важко сталевому воїнові вирватися з лабет війни.

«Що ж тебе повернуло, брате? — промайнула тривожна думка в голові Вернигори, поки його гострий погляд вивчав похмуре, виснажене обличчя Назара. — Чи то хата твоя не простояла, чи то доля знову вигнала тебе на степовий шлях?»

Але ще більше питань викликав вимазаний у чорне плавнянське багно «хлопчина», який перелякано ховався за широкою спиною Назара, гарячково притискаючи обома руками до голови шапку…

Остап повільно підвівся з ганку, поклавши гострий ніж на дерев'яну лаву. Кремезна постать курінного на мить заступила сонце. Зробивши кілька кроків назустріч гостям простягнув Назарові свою широку, мозолясту правицю.

— Вітаю, брате, — мовив Остап густим, глибоким басом, міцно стискаючи долоню побратима. — Не думав тебе побачити на Січі! Принаймні так скоро... Але щиро радий.

Проте уважний, тренований погляд курінного миттєво зафіксував дивні деталі. Назар був суцільним груднем напруги. М'язи на вилицях чоловіка ходили ходуном, а загартоване тіло здавалося готовим до стрибка чи захисту. Найбільше ж Остапа вразило те, що Назар відводив свої завжди чесні, прямі сірі очі. Він дивився куди завгодно — на плавнянську воду, на сухий очерет, на власні чоботи, — тільки не в обличчя побратимові. Це було йому геть не властиво і викривало якусь важку, приховану таємницю.

— Що привело тебе до Базавлука? — спокійно, але з  прихованою тривогою перепитав Вернигора.

Назар важко переступив з ноги на ногу, неволею поморщившись від болю в хворому суглобі, й нарешті видавив із себе:

— Пане отамане... біда в мене сталася. Літо он уже закінчується, а мені б кудись на зимівку приткнутися... Ото й прийшов розпитати, чи знайдеться який куток для старого товариша.

Остап злегка нахилив голову, не зводячи з нього вивчального погляду.

— А як же хата твоя? — здивувався курінний, склавши руки на грудях. — Наче хлопці з чумацького шляху казали, що бачили тебе тогорік. Ти ж сам хвалився, що знайшов тихий куток і оселився десь біля річки?..

Назар важко зітхнув, і в цьому напівстогоні було стільки виснаження й гіркоти, що Степан із Павлом біля чайки мимоволі стишили свої жарти.

— Та тут таке... — Назар нарешті підвів очі, й Остап побачив у них шалений біль. — Спалили мою хату, Остапе. Вщент згасла.

— Хто?! — грізно звів брови Вернигора, а рука його самохіть смикнулася до пояса. — Чому?? Чи ти до дружини чужої залицятися почав, чи з міщанами щось не поділив? Сонце б їх випалило, хто хотів пролити кров козака!

— Ні, ні... — Назар похитав головою, і його голос впав до глухого, майже непомітного шепоту. Він ступив крок ближче до Остапа, аби ніхто з козаків на перевозі не почув цих слів. — Не в жінці справа, Остапе... Спалили, бо... характерник я. Вовк, себто…

Слова зависли в повітрі, мов отрута. Вернигора враз спохмурнів, і з його обличчя миттю зійшли всі теплі барви. Новина вдарила по ньому дужче, ніж турецька куля.

— А де... де саме твоя хата була? — дуже повільно, майже бездиханно запитав курінний, відчуваючи, як всередині усе похололо.

— Та неподалік поселення... що біля річки Верхня Тернівка, — тихо відповів Назар, не розуміючи, чому від цих слів Остап закляк, мов кам'яна брила.

— Тернівка?.. — Остап вимовив це слово так, ніби воно пекло йому язик. Він ступив напівкрок вперед, хапаючи Назара за плече. — А що там, у біса, чоловіче, у вас робиться? Що ти чув чи бачив?..

Назар важко зітхнув, витираючи чолом піт, і знову відвів очі.