Плавні Великого Лугу

Усю дорогу в напрямку Базавлука Назар не затикався: буркотів, сварився на чому світ стоїть і всім своїм виглядом демонстрував, у якому він «захваті» від хитромудрого ультиматуму Мирослави. Спочатку він змусив дівчину перевдягнутися. Суворо наказав встати за коня, сорочку лишити, а спідницю негайно зняти — бо де це бачено, аби  дівочі плаття козацькими стежками пил замітали?

Із того ж таки сідельного ганчір'я та латаття, на якому вони спали, він вигреб поганенькі, геть рвані штани та поношений жупан із чужого плеча.

— Надягай! І щоб жодне пасмо з-під шапки не вибивалася, як до плавнів підійдемо, — буркнув він, відвертаючись і шкутильгаючи до кущів.

Поки Мирося, палаючи від сорому, ховалася за конем, плутаючись у жорстких тканинах та намагаючись якось приборкати чужу одежу, Назар даремно часу не втрачав. Він хутко освіжував та підсмажив на вогні зайця, що так необачно втрапив у саморобне силко, яке козак поставив ще звечора. Запах смаженого м'яса миттю розійшовся вранішнім степом.

— Гей, козаче! Ходи їсти, а то вистигне! — гукнув він через плече із явною іронією.

Мирослава повільно вийшла з-за коня. Це видовище змусило б усміхнутися навіть мертвого: дівчина ледь чапала, обома руками розпачливо тримаючи широченні, драні штани, які безбожно сповзали з її тонкої талії.

Назар не втримався — коротко, гучно засміявся, аж очі заблищали щирим, дитячим азартом.

— Ну й лицар... Прямо отаман, не менше! — виголосив він, розмотуючи із власного пояса міцний шкіряний кушак.

Підійшов до неї впритул. Мирося заніміла, не сміючи розчепити пальці на штанях. Опустився на одне коліно, обхопив тонку талію й, притискаючи дівчину до себе почав вправно й міцно обмотувати її кушаком.

Від чоловічих рук йшло гаряче сонячне тепло, а обличчя опинилося так близько, що Мирося відчула його прискорене дихання. Назар повільно підвів очі вгору, зустрівся з її палаючим, збентеженим поглядом і зупинився. Він відверто насолоджувався цією миттю — її сором’язливістю, калатанням дівочого серця й тим, як вона намагається дивитися куди завгодно, тільки не на його вуста.

— Вчися, козаче, — тихо, з глухим оксамитовим смішком прошепотів він, затягуючи вузол на поясі. — А то на Січі від першого ж вітру шаровари злетять. І що ти тоді отаманові казатимеш?

Підвівшись на ноги, Назар окинув Мирославу повільним, вивчальним поглядом, який затримався на її важкій, товстій косі. Без жодного попередження він міцно схопив пальцями темне шовковисте пасмо й злегка потягнув униз, змушуючи дівчину мимоволі закинути голову й підставити палаюче обличчя прямо під його затінений погляд.

Нахилився нижче, дихаючи їй просто в губи, і в сірих очах знову замигтіли бісики.

— А косу то доведеться відрізати... — сказав низьким, діловитим тоном, ніби йшлося про суху гілку. — Таку красу ні під яку шапку не заховаєш. Одразу розкусять.

Мирося аж задихнулася від жаху, зелені очі розширилися, а серце забилося десь у самій горлянці.

— Як то відрізати?! — вигукнула, намагаючись відхилитися, але його хватка була залізною. — Як я до тітки без волосся приїду?! Що вона про мене подумає?! Що я стрижена дівка, обганьблена на весь край?!

— А ти як думала? — Назар трохи затягнув хватку, дивився суворо, але в глибині зіниць грала прихована, дражлива посмішка. — За кожне бажання треба ціну платити. На що ти готова ради своєї мрії про Січ, га, зеленоока?

Вони заніміли, затамувавши подих, а повітря згусло від напруги. Дівчина дивилася прямо в очі козака, відчуваючи, як від його широкої долоні, що стискала косу, по всій спині біжать гарячі мурашки. Переляк від погрози позбутися дівочої краси швидко поступився місцем палкій, затятій рішучості.

— Я... Я навколо голови вкладу! Під шапку сховаю, туго-туго затягну! — випалила вона й рвучким, відчайдушним рухом вихопила свою косу з міцних пальців, одразу ж притиснувши волосся обома руками до голови, мов найдорожчий скарб.

Назар кілька митей дивився на її скуйовджене волосся, а потім важелезно зітхнув, визнаючи свою поразку в цьому мовчазному двобої.

— Добре, — промовив вже без сміху, знову стаючи суворим степовим козаком. — Але затям! Ми лише здалеку поглянемо на Січ — і все! Щоб ніхто нас не бачив, ніде не перейняв і жодна душа не запідозрила. Одним оком глянеш — і одразу до тітки! Второпала, козаче?

Мирослава слухняно кивнула, наче боючись, що він змінить думку.

— Добре... — Назар повернувся до згасаючого багаття й ножем відрізав гарячий шматок підсмаженого зайця. — Збирайся швидше та їж. Ще сонце високо стоятиме, як маємо дістатися до плавнів.

***
Вогка, чорна вода Великого Лугу немилосердно липла до ніг. Вони йшли, по литки, а подекуди й по самі коліна промочивши чоботи, які постійно грузли в мулі.

Плавні розгорталися навколо безкрайнім, небезпечним лабіринтом. Сонце блукало в сріблястому мареві над витоптаними стежками звірів, а високий, у два людські зрости, очерет шумів над головою, створюючи суцільну зелену стіну. Якби не Назар, який впевнено чув кожен подих цієї дикої води, Мирослава давно б заблукала коловими стежками і втопилась у підступній мережі глухих струмків та затягуючих заводей.

Назар упевнено вивів її на невеличкий, сухий острівець, піднятий над водою. Швидко, без слів притис за плече до землі, примушуючи опуститися на коліна серед густої осоки.

— Голову не піднімай! — суворо просичав він їй у саму верхівку. — Очерет не воруши, а то з куренів вартові одразу зауважать.

Обережно розсунувши сухі волоті попереду показав широкою, засмаглою рукою напрямок:

— Дивися туди…

Було не близько, але крізь прозоре повiтря плавнянського полудня деталі поставали дивовижно чітко. Перед очима Миросі, на великому сухому острові серед мережива річкових рукавів, розгорталося справжнє козацьке гніздо — славетний Базавлук. Вона затамувала подих. Назар прихилився зовсім близько, практично поклавши підборіддя їй на плече, і почав шепотіти прямо в гаряче дівоче вушко. Цей подих лоскотав шкіру, а низький, глухий голос заколисував, розкриваючи таємниці суворого чоловічого світу.