Степ

Спека пашіла звідусіль, перетворюючи степове повітря на важке, прозоре марево. Сонце випалювало високі трави, і з кожним шагом коня це відчуття сухого, безжального тепла лише посилювалось. Мирославі бракувало знайомих з дитинства тінистих хащ, що так густо й затишно проростали по байраках та улоговинах навколо Верхньої Тернівки. Тут же степ розгортався безкрайнім, відкритим океаном, де не було де сховатися від пекучого проміння.

Спочатку вони кралися пішки. Назар наполіг на цьому: оминали кожне поселення, кожен хутір чи виселок за сотні сажнів. Вони стишували крок, затамувавши подих, постійно озиралися та прислуховувалися до найменшого шелесту сухого полину, боючись переслідування чи випадкового поголосу. Коня тихо й обережно вели за вуздечку, обираючи низини та сухі річища.

Та навколо панувала гнітюча, випалена спекою тиша. Жодного тупоту кінських копит позаду, жодного крику чи тривожного гукання.

Миросі раптом боляче, аж до сліз, кольнуло в серці. Гірка, отруйна думка мимоволі пропекла свідомість: «І чому мене ніхто не шукає? Невже отак і спати полягали, навіть не знаючи, чи жива я досі? Невже батькові й ділу немає, куди зникла єдина донька серед ночі?..» Вона прикусила губу, придушуючи внутрішній біль, який виявився пекучішим за полудневе сонце.

Тепер дівчина вже сиділа в сідлі позаду Назара. Вона міцно трималася обома руками за його широкий, гарячий від сонця поперек, відчуваючи під пальцями цупку тканину жупана та тверді м'язи. Вони повільно їхали у суцільну невідомість. Кожен крок коня віддаляв її від усього, що Мирося знала змалечку.

Та вже за кілька хвилин гіркота трохи вщухла, поступившись місцем тверезому дівочому розумінню. Вона озирнулася на сірий пиловий шлейф позаду й тихесенько зітхнула. Сумувати їй там, по правді, особливого приводу й не було. Батькова жорстока рука та вічні докори залишилися на попелищі минулого. Хіба що за Зоряною... Мила серцю подруга, єдина, хто вміла вислухати, поділитися дівочим секретом і щиро обійняти у важку хвилину.

— Зоряночко... — ледь чутно, майже беззвучно шепнули губи у гарячий степовий вітер.

Думка про подругу трохи розрадила дівчину. Мирося притислася щокою до міцної спини Назара, стежачи, як його плечі мірно погойдуються в такт ході коня, і твердо вирішила: як тільки вони дістануться слободи над Самарою й вона опиниться в затишку під крилом у тітки, то обов'язково придумає, як подати Зоряні звістку. Знайде мандрівного чумака, кобзаря чи перехожого козака й передасть слівце, аби подруга знала — Мирося жива, врятована і більше ніколи не повернеться до старого знущання.

Їсти хотілося немилосердно, а ще більше — пити. Язик ніби присох до піднебіння від сухого степового пилу й пекучого сонячного марева, та Назар не зупинявся до самого вечора.

Мирослава тільки й дивувалася, як цей чоловік здатний так легко витримувати дорогу. Здавалося, йому ані спека, ані голод були не страшні. Дівчина спостерігала за його міцною, непорушною спиною і лише зрідка помічала, як він затамовував подих чи мимоволі здригався, коли доводилося спішуватися: поранена нога на піших перешкодах очевидно дошкуляла до самого нутра, хоч чоловік і не видавав жодного звуку.

Аж коли сонце почало повільно скочуватися до самого краю степу, забарвлюючи обрій у багряно-золоті тони, Назар звернув із витоптаного шляху. Попереду забовваніла чахла парость із кількох кволих від тривалої спеки невеликих дерев та сухого чагарнику. Поруч, тихо дзюркочучи поміж пожовклою травою, збігав невеличкий струмочок — передвісник справжніх плавнів. Саме його затінена вода й живила це кволе коріння.

Тут нарешті й спинилися.
Вгамувати спрагу після довгого, палючого дня було справжнім блаженством. Вони напилися вдосталь — холодна, з присмаком намулу вода здавалася солодшою за будь-який хмільний медок. Напоїли стомленого коня, який жадібно встромляв морду у прозорий потік. Мирося з насолодою змила з обличчя та шиї закіптюжений дорожній пил і піт, відчуваючи, як до тіла повертаються сили. Назар теж умився, розтираючи воду по сухому, засмаглому обличчю й змочуючи запечені вуста.

Потім козак підійшов до коня й довго шарудів у шкіряній сідельній сумці. Витрусив на траву все, що там залишалося серед якогось сухого латаття й ганчір’я, і витяг старий, трохи причерствілий окраєць сухого хліба та два зів’ялих, кривих огірка.

— Ну... хоч щось, — хрипко мовив Назар, оглядаючи їхній бідний здобуток.

Він без вагань розламав хліб, відрізав ножем більший шматок, додав один огірок і простяг дівчині.

— Тримай, їж…

Миросю довго просити не довелося. Це був далеко не найрозкішніший харч, та шлунок викручувало від голоду так сильно, що вона ще хвилину тому готова була шкодувати, що не кінь і не може вгамувати його простою степовою травою.

— Дякую тобі, Назаре... — тихо мовила, беручи з його рук їжу.

— Нема за що дякувати, зеленоока. Що було — те й на столі, — пробурмотів він і опустився на суху траву під кущем, обережно випроставши болючу ногу.

Певний час сиділи в абсолютній тиші, лише чутно було, як поряд тихесенько хрумтить травою кінь та дзюрчить струмок. Поволі жували свою бідну вечерю, дивившись, як величне сідаюче сонце занурюється у безкрайній степовий океан, лишаючи по собі вечірню прохолоду й довгоочікуваний супокій.

Мирослава сіла над самим берегом струмка, розпустила густе волосся й почала повільно перезаплітати косу. Дівчина вмочувала кінчики пальців у прохолодну воду й проводила ними по пасмах, змиваючи денний пил і полегшуючи розчісування. Пахощі мокрого волосся перемішувалися з гіркуватим ароматом вечірнього степу.

— Назаре, а до тієї Січі далеко? — тихо спитала дівчина, не перериваючи своєї роботи.

— Та буде набагато ближче, ніж до твоєї тітки... — промовив козак, витираючи лезо ножа об суху траву. — Вже завтра під вечір можна і дістатися…

У Миросі прискорено забилося серце. Так близько! Менше двох днів дороги — і перед очима постане це дивовижне, вільне козацьке гніздо серед плавнів. Усі ці легендарні воїни, розлога мережа куренів, дика свобода... І Назар може ось так просто взяти й поїхати туди, куди тільки заманеться. Він сам господар своїй долі, на відміну від неї, яку все життя перекидали від батьківського батога до невідомості.