Втікач

Він не хотів цієї бійні. Назар чудово знав власний гарт і ціну своїм жилам: за потреби він міг продати своє життя надзвичайно задорого й забрати із собою на той світ не одного цього тупого, засліпленого страхом селянина. Але як потім жити з цим? Топити себе в новій крові серед мирних людей, назавжди перетворитися на вигнанця й убивцю, від якого шарахатимуться навіть ті, хто дивився на нього з цікавістю? Ні, вихід мав бути іншим. Тут потрібна була хитрість, якесь єдине правильне стратегічне рішення, щоб зупинити цю сліпу юрбу. Проте в тугому мороці напруги нічого толкового в голову не приходило. Часу на роздуми не залишалося — металеві леза зблискували все ближче.

І тоді Назар удався до єдиного відчайдушного кроку, який майнув у голові блискавкою.
Одним різким, вивіреним рухом здорової ноги він підчепив і перекинув важку дубову лавку прямо перед нападниками. Вона з гуркотом гепнулася на землю, зачепивши перших бігунів і на мить сплутавши їм ноги. Кутовим зором Назар холодно й чітко зафіксував: у дальньому кінці натовпу інші чоловіки вже витягають із сараїв хто гострі коси, хто двозубі вила, готуючись оточити його щільним кільцем.

«Ото дожився, — пронеслося в голові з гіркою, холодною іронією. — З османами та турками рубився на смерть, щоб отак безглуздо й задурно здохнути на п'яному сільському святі від рук власного люду».

Не гаючи ні секунди, доки натовп спотикався об лавку, Назар різко розвернувся до совбуру липи. Його із блискавичною швидкістю вхопили за плечі одну з переляканих дівчат, які втиснулися в кору. Перш ніж юнка встигла писнути, Назар ривком витягнув її перед собою, прикриваючись тендітним тілом як живим щитом, а до ніжної, тремтячої горлянки вже притиснув холодне, поблескуюче у сутінках лезо мисливського ножа. Друге дівча з диким вереском шарахнулося вбік і кулею вилетіло з-під липи, гублячи стрічки та зникаючи в темряві ярмарку.

Натовп завмер. Усі чоловіки з кілками й ножами зупинилися як вкопані, наче них них вихлюпнули окропом. Дівчина задихалася від жаху. Її очі були широко розплющені й повні сліз, а холодна сталь торкалася гарячої шкіри на шиї. Вона не сміла поворухнутися, відчуваючи за спиною гаряче, напружене, як струна, тіло чоловіка.

— Стояти, пси паршиві! — гаркнув Назар, і його голос пролунав над майданом з такою крижаною, владною жорстокістю, що селяни відсахнулися. В сірих очах палав небезпечний вогонь. — Ще крок — і я покажу вам, що таке справжній убивця! З місця не зрушить ніхто, доки я не вийду з цього проклятого села!

Жінки в натовпі заголосили на всю вулицю, а чоловіки, насупившись, напружено завмерли. Хитрий, жорстокий тактичний хід спрацював — крижана рішучість Назара й ніж біля горла дівчини миттєво збили з селян п'яний запал. У Назара з'явилася дорогоцінна мить для відступу.

Не випускаючи бранку, він різко потягнув її за собою до прив’язаного біля шинку чийогось коня. Одним потужним рухом Назар перекинув дівчину через сідло, легенько притиснувши її, щоб не впала, злетів на коня слідом і з усієї сили вдарив боки гнідого крупами, женучи його якнайдалі до затінку хащів.

Мозок чоловіка буквально кипів. Вітер бив у обличчя, а в голові молотом стукала одна й та сама думка: він кляв сам себе останніми словами за те, що зчинив. Взяти в заручниці беззахисну дівчину, стати в очах усього села справжнім монстром... Але вороття не було. Що робити далі — він не уявляв. «Спочатку в хащі! Сховатися, перечекати, доки люд у селі трохи трохи охолоне, а вже потім думати», — гарячково билася думка.

Дівчина на кінській спині кричала й гірко ридала від жаху, плутаючись у власній спідниці. Назар, не збавляючи скаженого галопу, вхопив її за гнучку талію, підхопив на скаку й легко, одним рухом пересадив перед собою боком, міцно й надійно притискаючи до своїх грудей, аби вона не вислизнула і не розбилася.

І тільки зараз, коли дівчина опинилася так близько, Назар уперше зблизька розгледів її обличчя: розпатлані каштанові пасма, що пахли прохолодною річковою водою, і величезні, налякані зелені очі, заплямовані сльозами.

«Отже, це та зеленоока з-над річки... Дідько... З усіх дівчат саме вона!» — важко пронеслося в його голові.
Серце Назара стиснулося від гіркого жалю. Як тепер пояснити цій бідній, тремтячій істоті, яка забилася в його обіймах, мов сполохана пташка, що він не збирається коїти їй жодної кривди? Що це був єдиний спосіб вирватися з пастки й врятувати власне життя?

Кінь із хропінням влетів під густі, мовчазні крони вечірнього байрачного лісу. Сухі гілки вдарили по плечах. Назар одразу стишив хід коня, переводячи його на плавний, обережний крок і намагаючись стати повністю безшумним…

***
Сльзи пекли очі Мирослави, вимиваючи з душі останні залишки сил. Вона задихалася від гіркого відчаю, переживаючи найжахливіший момент у своєму житті. Ще ніколи вона не почувалася такою безпорадною й крихкою.

День і без того почався з пекла через батькові кулаки, але Зоряні дивом вдалося витягнути її з цього мороку. Усе ж так гарно починалося! Вони досхочу насміялися під розлогою липою, з’їли по солодкому рогалику, запиваючи їх холодним яблучним узваром, накупували якраз яскравих шовкових стрічок і так щиро планували танцювати до світанку…

І принесла ж холера цього відлюдника! Що йому не сиділося у своїх хащах?! Що він там не поділив із тими п'яними чоловіками? А головне — за що він схопив її?! Навіщо приставив цей жахливий, холодний ніж до шиї? А тепер... тепер він нісся з нею на коні в глуху нічну темінь, казна-куди! Вдома, поруч із лютим батьком, теж бувало невимовно страшно, але там вона знала кожен закуток, кожен лаз у садку, де можна було перечекати лихо. Та й батько від горілки ставав незграбним, а цей чоловік... у ньому відчувалася залізна, нелюдська сила, проти якої дівчина була беззахисною.

Кінь під ними нарешті почав стишувати хід, важко хропучи. Наїзник упевнено повів гнідого межи густих стовбурів дерев і зупинив його на високому, вкритому різнотрав'ям підйомі.