Прикрий ярмарок

Мирослава вискочила з хати, наче сполохана пташка з пастки, витискаючи з грудей глухі, роздираючі ридання. Позаду, крізь розчинені навстіж двері, навздогін їй летіли важкі, п’яні прокльони батька — соковиті, злі й безжальні.

Вже не вперше дівчина була ним жорстоко бита. Останніми роками батькові не подобалося геть усе, що б донька не робила по господарству: і хліб спечений не так, і вода з криниці занадто холодна, і підлога змита не до біла. А сьогодні, у день Яблучного Спасу, він залив очі горілкою ще з самого ранку, святкуючи так, як умів лише він. А п'яним той чоловік ставав ще лютішим, перетворюючись на справжнього звіра, позбавленого бодай краплі людського жалю.

Захистити дівчину в цьому світі було геть нікому. Мати померла кілька років тому, і в селі потихеньку, попід хатами, подейкували, що згасла вона саме від важкої, немилосердної чоловікової руки, не витримавши чергових знущань.

Тремтячи всім тілом від страху й жагучого болю, Мирослава притиснулася спиною до шорсткої, біленої стіни хати, затамувавши подих. Перечекавши мить, поки в хаті щось із гуркотом упало, вона, мов тінь, обійшла оселю боком і крізь яблуневий садок попрямувала до хвіртки. Рясні, стиглі яблука спадали з гілок у траву, вкриваючи землю, але дівчина їх навіть не помічала.

Зупинившись біля межі, Мирося тремтячою тильною стороною долоні витерла тонку гарячу цівку крові, що повільно юшила з розбитої губи, залишаючи солоний присмак на язиці. Ковтаючи сльози обережно перелізла через низький тин і, плутаючись у довгій спідниці, побігла геть вуличкою. Вона бігла, не чуючи під собою ніг, шукати Зоряну — єдину душу в усьому селі, біля якої сподівалася знайти бодай дрібку розради та сховок від цього пекла.

Вже по обіді дівчатам вдалося таки сховалися в найглибшому куточку Зоряниного садка, під розлогими гілками старої яблуні, де крізь густе листя пробивалися мереживні плями серпневого сонця. Зоряна обережно, м’якими й вправними рухами допомагала подрузі привести себе до ладу, постійно озираючись на хату, аби, бува, не натрапити на суворий погляд власних батьків.

Зоряна змочила хустку в прохолодній криничній воді, ніжно обмила запечену кров з розбитої губи Миросі й дбайливо змила сліди гірких сліз із її зблідлого обличчя. Потім розплела збиту косу і, дбайливо розчісуючи пальцями каштанові пасма, почала заплети її заново, міцно й охайно. Білявка жваво обтрушувала пил та суху солому з Мирославиної спідниці, а її язик ні на мить не зупинявся — Зоряна торохтіла без упину, намагаючись відволікти подругу від гірких думок:

— Пішли на ярмарок! Войт таки дозволив провести свято, каже, що люди тяжко працювали весь рік, щоб через тих клятих вовків усе скасовувати... — Зоряна раптом стишила голос, нахилившись ближче до вуха Миросі, і в її очах промайнув острах. — Хоча... ще одного хлопчика загризли, по хмиз пішов — і тільки й бачили! Кілька хвилин — і фьють! Неживий хлопчина... Кажуть, і вовка біля нього бачили — величезного, очиська як блюдця! Загарчав та втік у хащі, поганий…

Мирослава важко зітхнула, опустивши довгі війки. Новина про загиблого хлопчика відгукнулася в душі важким, холодним острахом, а власна безпорадність стиснула горло.

— Пішли! — знову защебетала Зоряна, міцно зав'язуючи стрічку на кінці коси й струшуючи з плечей Миросі останній пилок. — Купимо смаколика якого, на хлопців поглянемо, може, щось цікаве довідаємося!

— Та в мене ж і грошей нема, Зоряно... — тихо, з прихованим соромом мовила Мирося, розвівши тремтячими руками. — Батько не дали... а на очі йому попадатися до самого вечора не хочу.

Зоряна лише легенько штовхнула її в плече й бешкетно розсміялася:

— Дурненька! Я тебе пригощу, я назбирала трохи, нам вдвох точно вистачить! Ну посміхнися, Миросю!

Мирослава підвела очі на щире, сяюче обличчя подруги. На її розбитих губах з'явилася слабка, але справжня усмішка, і в сумній зелені її очей уперше за цей важкий день майнуло тепле, сонячне світло.

***
Назар ішов до села на ярмарок, карбуючи крок по витоптаній, пильній дорозі. Свіже серпневе сонце грало на його світлому волоссі, від чого воно променилося й золотилося, контрастуючи з суворим, засмаглим обличчям. Сірі очі, глибокі й проникливі, мов сталь перед ударом, спокійно вдивлялися в далекий горизонт.

Для цього дня він убрався у свій найкращий, чистий одяг. Через плече висіла міцна шкіряна сумка, вщерть наповнена лисячими та заячими шкурками — старанно впольованими й майстерно вичиненими його власними руками. Та найбільшою його гордістю була вовча шкура зі сріблястою, густою шерстю, що переливалася на сонці. Оскільки в підсумок вона ніяк не вміщалася, Назар накинув її просто на плечі: висушена хижа морда звіра застигла спереду на його грудях, а розкішний пухнастий хвіст спадав позаду на спину.

Під пахвою чоловік обережно притискав декілька гладеньких дерев'яних напівмисків, які годинами вистругував довгими, самотніми вечорами у своїй хатині. Назар щиро сподівався вигідно продати це начиння або обміняти на вкрай потрібні в побуті речі.

У його душі, закритій від чужих очей, жевріла тиха, але глибока мрія. Назар прагнув нарешті звити власне гніздо й завести просте господарство — бодай декілька курок та голосистого півня для початку. А ще — роздобути доброго насіння, щоб навесні розробити й засіяти клаптик землі біля хати. Йому справді припали до серця ці мальовничі, тихі місцини, і чоловік понад усе хотів пустити тут глибоке коріння, залишивши військові лихоліття та блукання в минулому.

Назар повагом ступив на гомінку ярмаркову площу, одразу вловивши шкірою важку, густу напругу. Вона висіла в повітрі, мов передгрозовий чад. На собі він знову відчув важкі, ворожі погляди селян. За два роки самітництва характерник звик, що на нього дивляться з острахом та пересторогою, і сприймав це спокійно — глибокої прихильності чужинців він не потребував, а ділу це досі ніяк не заважало.

Проте сьогодні в цьому сполоханому тлумі було щось нове, лиховісне. Назар щиро не розумів, чому деякі жінки, притискаючи до грудей дітей, розпачливо хрестяться лише від одного погляду на розкішну вовчу шкуру на його плечах, і чому йому навздогін сипляться шиплячі, залякані шепотки.