Перша жертва

Одарка важко, з тихим стогоном розігнула спину, витягаючи важке, до самого верху повне пахучого молока цебро з-під корови. Притиснула вільну долоню до ниючого попереку, випростовуючись. Втома за цілий день осіла в тілі важким свинцем.

Коли жінка вийшла з хліва надвір, ніч уже повністю запанувала над степом. З-за чорного силуету дерев у байраку повільно й урочисто вигулькнув круглий, повновидий місяць, заливаючи подвір’я холодним, сріблястим сяйвом. Сьогодні вона геть припізнилася: поки попорала все господарство, поки вклала й загнала до хати втомлених за день дітей, стемніло остаточно. Корова нарешті перестала надсадно й благально мукати, полегшено зітхнувши після того, як позбулася важкого тягаря у вимені.

Одарка взялася за масивний дерев'яний засов, щоб надійно зачинити хлів на ніч. Руки дійшли до цього майже автоматично, але в кожному русі відчувалася обережність. Усе ж таки її хата — крайня в селі, просто на межі з темним, глухим байраком. Сюди частенько вадяться голодні звірі, а ще гірше — може забрести якась недобросовісна людина, знаючи, що вона живе сама, вдовою, і захистити її нікому. На всяк випадок, аби мати хоч якусь опору для серця, жінка звично примостила біля дверей важкі гострі вила.

Підхопивши цебро в руку, Одарка повернула в бік хати. Йти їй було геть недалеко — буквально кілька кроків по витоптаній стежці крізь сріблясті тіні від дерев садочку. Та саме в ту мить, коли жінка зробила перший крок, вечірню тишу розрізав дивний звук.

Він не був схожий ні на шелест вітру в кронах, ні на тріск сухої гілки під лапою звіра. Це було щось важке, переривчасте й глибоке — чи то глухе, болісне хрипіння, чи то важке дихання когось великого.

Одарка застигла на місці, мов укопана. Серце миттєво тьохнуло й упало кудись у п'яти, а пальці на дужці цебра так стиснулися, що аж білі кісточки виступили. Вона затамувала подих, вдивляючись у темряву біля плетня, де місячне світло не могло пробитися крізь густі тіні… Вдивлялась доти, доки її власний дикий крик не збурив вечірню тишу, розтинаючи степовий супокій на шматки.

Щось невидиме, важке й пекельно швидке вихопилося з напівтемряви й залізними іклами впилося їй прямо в литки. Біль був таким сліпучим і раптовим, що в очах жінки на мить згасло світло. Вона випустила цебро й з глухим тріском упала животом на суху, гарячу землю, вибиваючи повітря з легень.

Нестримна, дика сила з низьким гарчанням — звуком, від якого кров у жилах миттєво згорталася в лід, — рвонула її за ноги в бік суцільного мороку байракових хащів.

— Поможі-і-іть! Боже-е-е! — верещала бідолашна, рвучи горло в смертельному розпачі.

Земля під нею сунулася, обдираючи лікті й груди. Вона благально хапалася тремтячими пальцями за все, що траплялося під руками: за стебла бур'яну, за дерев'яні кілки паркану, за каміння. Пазурі впивалися в ґрунт, нігті ламалися до м'яса, залишаючи на землі криваві борозни, але дика тварюка тягнула її з моторошною, нелюдською легкістю, ніби сухий сніп соломи. Кущі терну з тріском розступалися, ковтаючи її силует, а несамовитий жіночий вереск віддалявся вглиб хащів, переходячи в задушливе, хрипке хрипіння…

А потім усе обірвалося. Наче хтось відтяв звук гострим лезом. За мить у порожньому дворі запанувала мертва, гнітюча тиша. Лише вітер ледь чутно шелестів листям верби, та в холодному світлі місяця моторошно виблискувала широка біла калюжа розлитого молока. Воно повільно, струмочками встотувалося в суху земляну товщу, змішуючись із темними краплями людської крові.

***
Войт, Гаврило Петрович, набундючено та важко крокував до самого краю села, залишаючи за собою глибокі сліди на вологій від роси землі. Його витягли з ліжка ще на світанку з моторошною новиною про Одарку — тихою вдовою, чия хата тулилася під самими хащами.

Грузне, огрядне тіло войта з трудом просувалося крізь липкий ранковий туман, що клубочився між деревами, а вухо гарячково вловлювало переривчасті, налякані обривки слів Миколи та Дмитра. Обоє пастухів бігли поруч, спотикаючись на грудках землі, і, задихаючись від страху, перебивали один одного. Вони знайшли жінку пів години тому, коли, як зазвичай, гнали сільську череду на пасовисько.

— Ми ото й кликали Одарку, кликали... Не виходила! — блідими губами лопотав Микола, благально дивлячись на войта, ніби той міг скасувати те, що вони побачили. — А корова ж її кричить! Вимені розпирає, доїти та виганяти треба!

— То ми й зайшли в двір, хвіртка навстіж відкрита була... — підхопив Дмитро, здригаючись усім тілом і неперервно хрестячись. — Діти теж її в хаті плачуть, забилися під запічок... Ввечері ще матінка зникла, кажуть, крики чули страшні, та вийти боялися…

— У дворі кров, Гавриле Петровичу, ціла калюжа! І борозна в землі, наче з туші волокли... прямо до байраків тягнулася, — Микола стишив голос до зацькованого шепоту. — Ото там, в ярку, ми й знайшли її... Вірніше те, що від неї лишилося…

Гаврило Петрович лише важко, злісно сопів, насупивши густі, сиві брови. Він намагався тримати суворий, владний вигляд, як і належить голові громади, але всередині в нього все холонуло.

Коли вони нарешті ступили на подвір’я Одарчиної хати, войт застиг. Довкола вже почали збиратися перші сполохані селяни, але ніхто не наважувався підійти близько. На землі, поруч із перекинутим відром, темніла запечена, бура пляма, де молоко змішалося з кров'ю. А від неї в бік чорних хащів дійсно тяглася широка, розрита смуга — наче жінку сунули по ґрунту, поки вона відчайдушно намагалася вхопитися за життя.

— Тихо всім! Не лементувати! — рявкнув войт на натовп, хоча його власний голос зрадницьки дрижав, а руки, якими він стискав свій ціпок, дрібно трусилися. — Показуйте... де вона.

Покрокуючи за пастухами в глиб вогкого, вкритого папороттю ярка, Гаврило Петрович намагався переконати себе, що це діло рук зграї голодних вовків. Але коли туман у яру трохи розступився і світло передранішнього сонця впало на понівечене тіло вдови, войт пополотнів. Який же звір у степу здатен на таку жорстокість?..