Річкова пригода

Мирослава обережно, аби не зронити жодного шелесту, розсунула довгі, гнучкі віти старої верби. Із легким зітханням вона здула з обличчя неслухняне пасмо каштанового волосся, що знову виборсалося з тугої коси. Дівчина мружилася, намагаючись крізь вечірнє листя розгледіти те, на що із дитячим азартом указувала почервоніла, хіхікаюча Зоряна. Наступної миті її великі зелені очі розширилися від несподіванки й палючого, раптового сорому, а дихання перехопило десь у горлі.

У дзеркальній, позолоченій вечірнім сонцем річковій воді купався Назар. Той самий дивний, похмурий самітник, який два роки тому з’явився на околиці села і тримався від усіх на відстані гарматного пострілу. Він був абсолютно оголений. Мокре волосся кольору хвилястими пасмами прилипло до шиї. Вода стікала прозорими краплями по його широких плечах, вихоплюючи з півтіні кожну лінію піджарого, міцного тіла. На засмаглій, загартованій степовими вітрами шкірі виразно біліли карби минулого — глибокі, хижі шрами від турецької сталі й ворожих куль. У кожному його русі відчувалася прихована, небезпечна сила воїна, який навіть у тихому плесі залишався наче на чатах.

Серце Мирослави забилося в грудях, мов спіймана пташка. Перелякана до смерті думкою, що чоловік ось-ось поверне голову й помітить їх у кущах, вона шарпнулася назад, намагаючись сховатися за густою кроною.

Та Зоряна й не думала відступати. Вона міцно, майже мертвою хваткою вчепилася в її зап’ястя, змушуючи лишитися на місці. В її гарячому диханні відчувався нестримний дівочий азарт. Зоряна подалася вперед так близько, що її м’які біляві пасма змішалися з каштановими кучерями Миросі, а в повітрі на мить застигла тонка, натягнута, мов струна, таємниця їхнього спільного грішного сорому.

— Ну хіба тобі не цікаво, який він, Миросю? — гаряче шепотіла Зоряна прямо у вухо подрузі, грайливо спостерігаючи крізь листя за кожною рухом на річці.

— Та який... такий, як і всі інші, — буркнула Мирослава, намагаючись відвести погляд, хоча власне серце калатало десь під самими горлом, а щоки палали, мов червона калина.

— Ну ні-і-і, — загадково протягнула Зоряна, розпливаючись у хитрій усмішці. — Він же характерник... А раптом він щось приховує там, під водою? — вона тихо, пустотливо захихотіла, міцніше стискаючи зап'ястя Миросі.

— Та що він там може приховувати? — Мирослава з усіх сил намагалася надати своєму голосу байдужості й суворості, але переляканий і водночас зацікавлений погляд знову зрадницьки ковзнув до прозорого плеса, де у воду занурювався темний силует.

— Ну, наприклад... вовчий хвіст! — не втрималася Зоряна й тихенько зареготала, закриваючи рота вільною долонею, аби сміх не лунав на всю річку.

Від двозначності та підтексту цього бешкетного жарту гаряча хвиля сорому миттєво залила обличчя Мирослави. Вона почервоніла ще сильніше, аж до кінчиків вух, і щосили шарпнула рукав, намагаючись вирватися з грайливих обіймів подруги, поки цей зухвалий сміх не привернув увагу небезпечного самітника.

Та раптом бешкетний сміх Зоряни застряг у неї в горлі. Назар зник! Тільки-но його кремезна, вкрита шрамами постать височіла посеред річкового плеса, аж ось — всюди було порожньо. Лише важкі, повільні кола розходилися по дзеркальній воді туди, де ще мить тому він стояв.

Подруги миттєво зблідли. Уся дівоча сміливість і жартівливий запал вивітрилися в одну секунду, поступившись місцем липкому, крижаному страху. Вони підхопилися на ноги так різко, що зачепили й перекинули свій плетений кошик — стиглі, соковиті ягоди дикої малини та ожини розсипалися по траві, мов краплі свіжої крові. Та дівчата навіть не встигли ступити й кількох кроків, аби кинутися навтьоки.

Тільки-но вони випросталися, як прямо перед ними, нізвідки, мов із самого вечірнього туману, виросла зловісна, напружена постать.

Назар стояв за крок від них, перегороджуючи стежку. Вода струмочками стікала по його засмаглому, рельєфному тілу, затримуючись на викарбуваних шрамах і заглибинах м’язів. Його сірі, мов сталь перед ударом, очі дихали сердитим, важким полум’ям. Він був абсолютно голий. Без жодного «вовчого хвоста», але в його дикій, первісній красі та небезпеці було стільки виклику, що подивитися справді було на що.

— Я ж і зарізати вас міг, дурненькі... — поволі, з небезпечною, лінивою поволокою в голосі протягнув сіроокий відлюдник. Його погляд ковзнув по застиглих від жаху дівчатах. — Вашу возню в кущах чутно було аж до самого села…

Напруга в повітрі стала настільки густою, що її можна було різати ножем. Мирослава відчула, як земля пливе під ногами: сором, страх і неможливість осягнути те, що відбувається, зв’язали їй язик. Не маючи жодних навичок ведення діалогів із голими чоловіками прямо посеред хащів, дівчата не витримали.

Зоряна першою завищала на весь ліс, а за нею, підхоплена хвилею паніки, з диким вереском кинулася вгору по схилу й Мирослава, геть забувши про розсипані ягоди та збиті ноги.

Їм навздогін, розрізаючи вечірню тишу над річкою, покотився гучний, розкутий і глузливий сміх характерника — сміх чоловіка, який уперше за довгі місяці самотності від душі розважився.